Бонус-епілог, частина 1

 — Людо, ти не пам’ятаєш, де моя щаслива синя краватка? Ну, та, у якій я був у Вовки на весіллі?

— Це яку тобі брат із Праги привіз? Дванадцять років тому? Та викинули вже, напевно.

Краватка була стара і немодна, давно встигла вицвісти, а з дня Вовиного весілля ще й неабияк попсувати мамі нерви. Не знаю, чим вона так полюбилася татові, але він уперто, варто було в родині намітитися якійсь важливій події, одягав її на сорочку, як талісман удачі, і світився поважним виглядом.

Сьогодні в нашій родині обіцяли відбутися «оглядини нареченої», а простіше кажучи — вечір знайомства з ріднею нареченого. Ініціатором цього заходу — данини пережитку старих традицій — були, звісно ж, мої батьки. Уже за годину ми чекали дорогих гостей, і мама ризикнула краватку заховати.

З-за стінки шафи визирнула спочатку почервоніла лисина, а потім з’явився й сам тато — у майці та трусах.

— Як викинула? — злякався. — Куди викинула? Мати, ти оце… - погрозив пальцем, - мені не шуткуй!

— Сергію, та чим тобі нова не подобається? Дивись, теж синя. І навіть смужки є парадні — рожеві. Модні! А хочеш, пісочний одягни, у дрібний кубик.

— У який до… до лисого дідька кубик?! Людо, не нагнітай! Де моя краватка, питаю! Я тебе три дні тому просив її знайти!

Те, що просив, особисто я не сумнівалася. Напевно до печінки дістав, так просив, інакше б мама не розлютилася.

— Значить так, Феякіне. Хочеш насмішити людей — будь ласка, хоч догори дригом ходи, але без мене! А я сім’ю ганьбити не дам! У тебе єдина дочка заміж виходить, скоро приїдуть майбутні родичі, а ти — як голодранець! Завів своє «де, де»!

— Який ще голодранець?! Ні, Наталю, ти чула, що твоя мати каже? Та я в цій краватці в лотерею виграв! Двічі! Совість май таке говорити!

— Ага, й обидва рази по 20 гривень! — мама не залишилася в боргу.

Татів палець злетів.

— Яка різниця. Ти в суть, у корінь дивись! У глибину вдачі, так би мовити!

— А я, по-твоєму, куди дивлюся? Під хвіст Лайзі, чи що?..

Наша німецька вівчарка Лайза не дарма була дівчинкою, вона одразу ж ствердно гавкнула мамі. Мовляв, не було такого. А тато образився.

— Ось, Людо, вмієш ти образити людину… А я, може, не заради себе! Я, може, про щастя дочки переживаю!

— А я, по-твоєму, не переживаю? Що про нас батьки Єгора подумають? Що ти пів століття прожив, а на нову краватку не заробив? Ех, Феякіне! Дорослий же мужик! Кому сказала, одягай нову!

Й ось так усе життя. Спочатку сваряться, а потім миряться. Ходять одне за одним, немов два нерозлучники.

Я стояла біля вікна і тряслася, як липка. Усе в моєму житті останнім часом відбувалося стрімко й по-справжньому. Здавалося б, зовсім недавно ми з Єгором тільки з’їхали з орендованої квартири в його будинок – а за тиждень вже мало відбутися наше з ним весілля. З глузду з’їхати!

Нічого помпезного, ми обоє так вирішили, лише друзі та близькі люди. Й ось ці самі люди, дорогі для Єгора, уже сьогодні вранці прилетіли в місто й незабаром обіцяли приїхати сюди, а я все ніяк не могла взяти себе в руки. Варто було уявити собі їхній шок, коли Єгор зателефонував і повідомив про наявність у нього нареченої, і відчуття, схоже на страх, не відпускало. Виповзало з невідомих глибин підсвідомості й тиснуло на горло.

Та й на нерви теж тиснуло.

Я подивилася у вікно, узяла з підвіконня мобільний і набрала номер подруги.

— Машо, ну де ж ви з Дімкою? Будь ласка, приїжджайте швидше, а то я звихнуся! Я не можу їх одна зустрічати. Я бачила маму Єгора на фотографії, вона вчителька в школі, і напевно, страшенно сувора — ще б пак, трьох синів виховала! А тато взагалі начальник поліції. А що, якщо я їм не сподобаюся? Адже вони про мене тільки недавно дізналися. Скажуть ще, та звідки ця Фея взялася?… Ма-ашо, будь ласка!

Моя подруга Маша Малинкіна теж була запрошена в гості разом зі своїм майбутнім чоловіком Дімкою. Весілля Гордєєвих було намічене через два тижні після нашого, й ось воно обіцяло бути з розмахом і сотнею гостей. Ну, хто б міг подумати, що я вийду заміж раніше, і саме Маруся буде в мене свідком, а не навпаки, як ми домовилися? Ніхто! Уже точно не я.

— Наталю, заспокойся, ми вже під’їжджаємо! Усе буде добре! Єгор чудовий хлопець і в нього чудові батьки, ось побачиш! А таких, як Крокодилівна, більше в природі не існує, зрозуміла? Почекай, мине година, і будеш зі сміхом згадувати свої страхи!

Я знала й розуміла, що боятися не варто. Що Єгор зовсім не Жорик, він рішення приймає сам, а з мене не спускає закоханих очей. І однаково, коли довгоочікувані гості приїхали, я завмерла в передпокої, як кам’яна статуя.

Мама Халка виявилася миловидною жінкою чималої комплекції, до пари своєму чоловікові. Увійшовши у квартиру і привітавшись із моїми батьками, вона знайшла мене поглядом і обережно обійняла.

— Ну, здрастуй, Наташо, — подивилася уважно. — Рада познайомитися, — сказала… і відійшла, щоби привітатися з мамою й татом.

«Ну, усе! Не прийняла!» — пронеслася в голові думка й застрягла між ребрами холодним лезом. Добре, що кохані руки знайшли й притиснули до Єгора — холодного з морозу, великого й сильного. Нікого не соромлячись, він міцно мене обійняв і поцілував у губи. Ми не бачилися всього пів дня, а вже встигли так скучити, що зупинилися не одразу.

Я тут же про все забула, обіймаючи його й цілуючи у відповідь. Відчуваючи, як від радості розпливається усмішка на обличчі й перехоплює подих. Мій рідний Халк! Обожнюю його!

Щоправда, варто було всім сісти за стіл, а моїй майбутній свекрусі опинитися навпроти, як тієї ж секунди повернулося хвилювання й пересохло горло.

— Феєчко, та видихни ти, нарешті! Наче спицю проковтнула! — пробурчала Машка, непомітно під столом потискаючи мою долоню. Вона сиділа біля мене, по інший бік сидів Беркут і, так само як подруга, стурбовано на мене поглядав. — Подивися, яка мила на вигляд жінка й дивиться на тебе привітно.

— Ось саме, що на вигляд, Малино! Не можу. Швидше б цей день закінчився!

Звісно, я розуміла, що мене заклинило на темі батьків мого боксера, і що Малинкіна вислуховує мої сумніви у двадцяте. Але на те ми й подруги з дитинства, щоби нічого одна від одної не приховувати. Ось у ній я ні крапельки не сумнівалася!

— Він обов’язково закінчиться, і закінчиться добре. Подивися, яка Тетяна Артемівна приємна жінка. А зараз запропонуй їй що-небудь! Наприклад, соку. Ні, краще запропонуй показати свій дитячий альбом! Ти в дитинстві була страшенно смішна й гарненька! Тебе всі любили!

— Я?!

— Ну, не я ж! Я й сама свою свекруху трохи боюся! — приснула сміхом Маруся, і ми обидві, переглянувшись, сумно зітхнули. — Як же добре, що Дмитра мама сама зробила перший крок, — зізналася Малина. — Я б на це ще довго не наважилася.

Не знаю, що саме Тетяна Артемівна прочитала на моєму обличчі, але вона теж цей крок зробила. Увійшла на кухню, коли я готувала десерт до столу, і допомогла нарізати величезний торт, який вони з чоловіком привезли як частування.

Залишившись із нею наодинці, я тут же застигла з ножем у руці й покрилася червоними плямами, не знаючи, чого очікувати від нашого тет-а-тет.

Після хвилини мовчання, у яку ми одна одну розглядали, вона м’яко цей ніж у мене відібрала й підійшла до столу. Усе-таки в родині Єгора рішучі жінки!

— Нумо, Наташо, я тобі допоможу. Ось так.

— Д-дякую.

— Та мені-то за що? Це вам із батьками спасибі, що запросили в гості. Несподівано вийшло з весіллям, але добре, що в житті є місце приємним сюрпризам, правда?

Я кивнула, стежачи за руками майбутньої родички. Чи вже справжньої? Адже я носила під серцем її онука чи онучку. Тож радше вже — друге.

Я помовчала, закусила губи, але набралася рішучості запитати. Краще відразу все з’ясувати.

— Ви, напевно, не так собі уявляли майбутню дружину Єгора? Не схожу на мене?

Тетяна Артемівна підняла голову, затримала на мені уважний погляд… і повернулася до нарізки торта. Щоправда, продовжила поглядати з хитринкою та цікавістю.

Дивна річ, але в кухню ніхто не входив. Зазвичай мама намагалася встигнути скрізь і всюди, нічого не випустити з уваги, а тут, немов, відвернулася на щось. Нас жодна людина не турбувала.

— Ні, — відповіла, — відверто кажучи, Наташо, трохи інакше.

Ось. Я так і знала!

Залишилося дожити до вечора й у тиші спальні розревітися! А Халк нехай втішає, у нього це добре виходить!

Але вона вела далі:

— Знала б ти, як я боялася, що Єгор спокуситься на одну з тих дівчат, яким важливіше його ім’я, ніж він сам, — зізналася раптом жінка. — Їх завжди було навколо удосталь. Коли син зателефонував і приголомшив новиною, що одружується… Ну, чесно кажучи, ми з батьком розгубилися. Та коли він встиг познайомитися й так закохатися? І що за дівчина? Звідки взялася, адже відтоді, як Єгорка переїхав у місто, він не говорив про серйозні стосунки.

— Не говорив?

— Ні. Він тільки про одну дівчину згадував без кінця. Спокою вона йому не давала.

Ох, здається, я здогадуюся, про кого.

— Про свою симпатичну сусідку, з якою не дуже ладнав. Так і сказав: «Симпатична, мамо, але шкідлива. Звати Феєю, а насправді вона — справжня відьма! І ні краплі я їй не подобаюся, усе позбутися мене хоче», — Тетяна Артемівна посміхнулася.

— А потім перестав говорити. Повернувся з-за кордону, і тут, як сніг на голову… Одружуюся, терміново приїжджайте! Я вже подумала було, він знову зійшовся з… неважливо з ким. Переживала так, що серце схопило! Адже він одного разу мало не помер у нас. — Жінка раптом замовкла і змахнула сльозу. — Єгор у мене завжди був самостійним. Якщо щось для себе вирішив, то ти йому хоч кіл на голові теши — упреться лобом, і нізащо не відступить! Я так боялася, що він пробачив… Ось і уявила собі його майбутню дружину у всій красі. Сказала йому, ти не ображайся, синку, але ми не приїдемо.

— А Єгор що?

— А він у відповідь: «Люблю свою Фею, краще за неї немає! Не приїдете — не пробачу!». І фотографію твою надіслав.

Я так і обмерла. Чесно кажучи, останнім часом мій Халк мене в якому тільки вигляді не фотографував.

— Я-аку?

Мама явно здогадалася про мої побоювання. Розсміялася легко й так схоже на сина.

— Пристойну! Ми з Олексієм надивитися не могли!

Невже…

— Тетяно Артемівно, то ви не заперечуєте, щоб ми одружилися? Ви самі бачите, мої батьки і я — звичайні люди.

Торт був готовий, і жінка відійшла до мийки, щоби вимити руки. Акуратно витерла їх рушником, а потім повернулася до мене. І цього разу відстань тримати не стала. Підійшла й обійняла міцно — емоційно й від щирого серця.

— Що ти, Наталю, звісно, ні! Я ж мама, мене не обдуриш. Бачу, як ти на Єгора дивишся, а він на тебе! Радісно мені за вас, діти! Всю дорогу вмовляла себе не ревіти, але відчуваю, ох, не стримаюся!..

А під кінець вечора, коли всі гості сиділи за столом, мій тато раптом видав — любив він пофілософствувати, особливо прийнявши біленької на груди й у душевній компанії:

— От дивлюся я на сьогоднішню молодь, і така гордість за них бере — душу розпирає! От неправда це, що ми були кращими. Вони кращі за нас! А все чому? А тому, що ми їх не просто так у світ пустили, а виховали, як годиться, і розум наших предків передали. Генофонд! Тож зберетеся продовжити рід, молодь, так і знайте: вам є чим пишатися!

— А чого тягнути, Сергію Олександровичу? — запитав Єгор, притискаючи мене до себе. — Особисто ми вже зібралися. Правда ж, Наташо?

— Як це? — ахнула мама. Ой, ні. Ахнули обидві.

— А ось так. Восени чекаємо на поповнення. Сина!

Я штовхнула Єгора в бік, й ось же Халк хитрий, він одразу поправився:

— Ну-у, або доньку. Гадаю, можна й дівчинку!

Ох, так би й стукнула! Ну, постривай, Беркуте, дай тільки до спальні дістатися. Я тобі покажу, що можна, а що не можна. Сина він чекає — ніби я за це відповідальна!

— І ми з Машою чекаємо поповнення до осені, — раптом чарівно посміхнувся Дімка Гордєєв і поцілував свою Малину в щоку. — Тільки вчора дізналися. Нам і хлопчик, і дівчинка буде в радість. А краще відразу двох!

— Та ти що, Машко! — я так зраділа новині, що не всиділа на стільці, підскочила й поцілувала Малину в іншу щоку. А за нею й Дімку обійняла. Ну що за вечір сюрпризів!

— Ну, досить уже, Феє, йди до мене! Розцілувалася вона… — ревниво притягнув мене до себе Єгор і більше не відпускав.

Коли прощалися з моїми батьками і їхали з ним у наш заміський будинок, тато розчулився й обійняв маму за плечі.

— Бачила, Людо, що удача з людьми робить? А все він — молодець!

— Хто? — Мама в цей час дивилася абсолютно закоханими очима на майбутнього зятя й щасливо притиснула долоні до грудей: — Єгор? Ой, так, Сергію, такий молодець!

— Та до чого тут Єгор? Момент, Людо! Дивись, я все ж її знайшов! Мою щасливу краватку!

Тато дістав із кишені стару, линялу краватку й задоволено втер нею мокрий ніс.

***