Розділ 34

Під аркою біля входу в зал зіткнулася з Денисом — своїм клієнтом і другом Халка. Хлопець якраз зайшов із вулиці й, побачивши мене, зупинив за плечі.

— Стій, Феєчко! А де Єгор? — запитав, озирнувшись.

— Він… він відійшов з Артуром та іншими. Якась важлива розмова, — відповіла.

— А-а, ясно. — Увійшовши з морозу, Денис ще не встиг зігрітися, але світився усмішкою і гарним настроєм. — Тоді добре, що я тебе застав одну! Ну, ти даєш, Наталю! — сказав раптом, задоволено видихнувши.

— Що я даю? — думки розбігалися й ніяк не виходило зосередитися.

— Так підловити мене біля аеропорту з квітами! Ледь сюрприз не накрився мідним тазом! Я ж не знав, що дівчина Єгора — це ти, от і дав дурня! Дякую, що не розповіла Беркуту. Він би мене вбив!

— Б-будь ласка.

— Добре, що в мене розуму вистачило і про решту не ляпнути! — реготнув хлопець. — От був би номер!

— Що? Про яку ще решту?

Денис кліпнув віями, закусив куточок рота й насупив чоло. Подивившись у зал, провів рукою по волоссю:

— Ну, я піду? А то друзі чекають! Одне скажу — пощастило босові з тобою!

Сказав так і пішов, а я залишилася стояти.

І сама не зрозуміла, як одяглася й опинилася на вулиці. Як сіла в «Тойоту» і приїхала додому — усе було ніби уві сні. Як піднялася на поверх і підійшла до квартири — задуха змінилася на нудоту й тіло бив нервовий озноб.

Я відчувала себе в дивному стані, наче половина свідомості задеревіла, не даючи змоги нічого розуміти. Заважаючи бачити крізь туман різкі обриси предметів. Хотілося залізти під ковдру і сховатися в ній, як у коконі, ні про що не думаючи.

І насамперед про те, чому я раптом поїхала, залишивши Єгора одного.

Вставивши ключ у дверний замок, неслухняною рукою відчинила двері у квартиру, але увійти не встигла. Позаду почулися кроки, і знайомий голос вимовив так несподівано, що я підскочила, разом впустивши на підлогу й сумочку, і ключі:

— Наточко? Тільки не проганяй, це я!

— Ж-жора?

Я різко обернулася і вхопилася рукою за комір, уже точно не очікуючи побачити свого колишнього. Але це був він — Георгій, який незрозуміло як тут опинився.

Жорик відійшов від стіни і встав переді мною, ніяково посміхаючись — високий і худий молодий чоловік у шапці, у розстебнутій дублянці, під яку вдягнув костюм, і з букетом квітів у руці.

Цей букет він і простягнув уперед, спершу стягнувши з голови шапку.

— Привіт, Натульчик! Це тобі! Я так боявся, що квіти замерзнуть, але — ось, довіз, уявляєш?!

Він ще більше схуднув і змарнів. І залисини на лобі стали вищими. А може, мені так здалося, бо ми давно не бачилися? Але очі на мене дивилися як і раніше знайомі й рідні — карі, в обрамлені чорних вій. Тужливі й по-дівочому красиві.

Скільки разів я їм вірила і відповідала взаємністю — уже й не згадати.

Жора Ліберман стояв переді мною, одночасно знайомий і чужий. Дивився з надією, але серце підказало — він більше не мій.

— Жоро, ти мене налякав, — зізналася я, навіть не намагаючись приховати свого здивування від зустрічі з хлопцем. — Що ти тут робиш? Навіщо мене знайшов?

Посмішка в гостя стала ширшою.

— Наточко, не можу без тебе! Я до тебе назовсім прийшов!

— Що?!

— Назовсім, кажу, повернувся! Не можу більше так жити! Вже бачити нікого не хочу — ні матір, ні Соню! Остогидли обидві! Додому повертатися нудно, хоч топися!

— Яку С-соню? — свідомість продовжувала перебувати в дивному тумані, немов реальність вирішила взяти паузу. Я все ще подумки перебувала з Єгором і його зізнанням.

— Дочка маминої подруги, на якій вони з тіткою Руфією вирішили мене одружити. Але ти не подумай, у нас із Сонею нічого не було! Вона зовсім на тебе не схожа! Натуль, — Жорик зробив крок вперед, пригладивши на маківці рідке волосся, — я такий нещасний! Ти мені віриш?

— Ні! — а ось відповіла чітко. Занадто довго я хотіла вірити. Так довго, що ще не перестало боліти. — Навіщо ти мені все це розповідаєш, Жоро? — здивувалася. — Ми розійшлися, згадай. Хіба тобі п’яти років було недостатньо?

— Але це правда! Я посварився з усіма й цього разу остаточно! Це все брехня, що тобі буде краще без мене, що нам потрібно відпустити одне одного. Я хочу бути з тобою, хочу бути разом! Натуля, будь ласка, пробач!

Рука Жорика торкнулася моєї, і я мало не впала, так від нього відсахнулася.

— Ти з глузду з’їхав, Ліберман? Іди геть!

— Ні. Ось, подивися! — Жорик заліз у кишеню й метушливо з неї щось дістав. Простягнув мені на долоні.

Це виявилася коробочка. Ювелірний футляр, у який зазвичай кладуть ювелірну прикрасу. Найчастіше — обручку. Червоний футляр, щоб остаточно мене добити.

Я відчула, як запаморочилося в голові й стало по-справжньому погано. Від усього — від Жорика, що з’явився, і його слів, від нашого спільного з ним минулого, і від мого сьогодення, у яке він раптово прийшов непроханим гостем.

Нічого не відповідаючи, я відвернулася, штовхнула двері й увійшла в передпокій. Попрямувала на кухню, щоби ковтнути води. Реальність і далі розпливалася.

— Натуля?! Наточко! Стій, ти куди? Я тебе люблю, чуєш! Натуля!

Слова наздогнали в спину й залишилися висіти в повітрі відлунням минулого. Жорик зробив крок за мною у квартиру, наздогнав і зловив за талію, змусивши обернутися.

— Жоро, будь ласка, — я спробувала зняти із себе його руку, — не чіпай мою душу. Іди геть! — відштовхнула в груди. — Для нас усе вже закінчилося, невже ти не розумієш?

Судячи з тужливого погляду, сповненого відчайдушної рішучості, — не дуже.

— Ні! Ти не уявляєш, як було складно тебе знайти! Я намагався, я справді хотів так думати, але не зміг! Натулю, востаннє прошу — дай мені шанс!

Шанс? Розсміятися не було ні сил, ні бажання. Скільки цих шансів залишилося позаду — не злічити.

Я сіла на стілець, стояти не було сил, і стала розстібати ґудзики на кожушку.

Жорик тут же поклав мені на ноги квіти й тремтячими руками розкрив футляр. Поставив його переді мною на стіл, опускаючись на коліна.

— Ось, це тобі! Виходь за мене заміж, Натулю! Мені тільки ти потрібна, я все вирішив!

Треба ж, як життя часом грає нашими почуттями й бажаннями, знецінюючи останні в новому дні. А можливо, змінюючи нас самих — у цій конкретній точці часу незрозумілих і незадоволених.

Колись я так мріяла почути ці слова від цього чоловіка. Сказані саме так, з усією душею й не озираючись.

Колись. Якщо подумати, то не так уже й давно це було, але за відчуттям серця — абсолютно точно в минулому житті.

У кухні раптово стало мало повітря й занадто багато блиску.

Блищали сльози в очах колишнього, блищала відполірованою золотом каблучка на столі, і блищала слина у вискаленій пащі Амура… Ой! Про якого я зовсім забула!

Пес стояв на порозі, розставивши лапи, здибавши шерсть на холці, і низько гарчав, чекаючи моєї команди, щоби відірвати від худорлявого й нещасного Жорика шматок пожирніше. А в мене раптом голос пропав, тому що в такому стані нас усіх і застав Єгор, який раптово повернувся з ресторану.

— Феє, ти тут?! — із гуркотом відчинивши двері, боксер увірвався у квартиру, зайшов на кухню й завмер, втупившись спочатку на мене, а потім на непроханого гостя. Миттєво стиснув щелепи, помітивши на столі атрибут освідчення в коханні та квіти.

Ото вже мальовнича картина – хоч на стіну вішай.

Я сиділа, притиснувши долоні до блідих щік, здивована тим, що відбувається, а Жорик повернув голову і роззявив рота. І якщо Амур міг кого завгодно вразити розміром кликів, то сердитий Халк був здатний у будь-кого викликати жах!

У цю секунду я зовсім не заздрила Жорі Ліберману. Утім, у мене в самої при появі сусіда серце пішло в п’яти й остаточно відлила від обличчя кров.

Побачивши господаря, Амур завиляв хвостом і від радості застрибав навколо, але згадавши про чужинця, знову почав гарчати.

Єгор стояв і дивився на нас кілька секунд, а потім раптом розвернувся, махнув полою сірого пальта і вийшов із квартири. Гримнув вхідними дверима так, що Жорик схопився, а я підстрибнула на стільці.

— Наточко, хто цей був?! Що він тут робив?! А-а-а-а, — перелякано скрикнув Георгій, коли Амур на нього накинувся, схопив за штанину й почав тріпати. — Забери від мене свого звіра! Знову твої собаки, він же мене з’їсть!

Так, у любові до тварин ми з моїм колишнім не зійшлися. Але допомогти йому я не встигла — у квартиру раптово повернувся Беркут. Увійшов так само стрімко, як виходив — широкими кроками, схопив Жорика за комір і буквально «виніс» його на сходовий майданчик.

Знову повернувся за квітами й обручкою. Жбурнув із силою «Атрибути любові» слідом за Жориком і зачинив за ним двері — і все це мовчки, але так люто, що страшно було дихати.

Я так і сиділа з долонями на щоках і розширеними очима.

— Якщо ще раз його побачу — покалічу!

Єгор зупинився переді мною й сунув руки в кишені пальта. Запитав похмуро:

— Що? Втекла від мене?

Горло пересохло, але заперечувати було марно, і я деревʼяно кивнула.

— До нього?

Цього разу хитнула головою впевненіше:

— Ні.

— Любиш його, Феє? — блакитні очі просто-таки виблискували льодом, і якби я мала сили на злість, я б Халку відповіла все, що думаю про його кмітливість після нашої близькості в туалеті. А так тільки відповіла тихо:

— Дурень ти.

Єгор ще секунду мовчав, а потім підняв голову й голосно видихнув — виштовхнув із легень повітря, прикривши очі:

— Це добре.

— Що добре? Що дурень?

— Все! Тому що я тебе йому не віддам!