Розділ 33, частина 2

Ми знову поцілувалися, привели себе до ладу і, нарешті, вдяглися. Завмерли перед дверима, усміхаючись одне одному. Сліди на сукні від губ Халка були помітними, і мені довелося розпустити волосся, щоби їх прикрити.

Поправивши сукню на стегнах, я видихнула, подивилася на Єгора… і ми знову поцілувалися. Я ледь не скрикнула від жаху, коли у двері хтось постукав: «Гей, ви там скоро? Совість майте! Тут уже черга!».

Охнувши, зняла із себе чіпкі пальці сусіда й зашепотіла сердито:

— Господи, ти точно чудовисько, Беркуте! І як тепер виходити? Вони ж там, — показала підборіддям на двері, — усе зрозуміють!

— Що саме?

— Ну, чим ми тут із тобою займалися, ось що! Так незручно!

Єгор із розумінням кивнув і раптом голосно повідомив, притягуючи мене до себе:

— Хвилиночку! Ми майже закінчили!

О-о! Ну що за людина! Так би й стукнула!

— Ах ти… Гоблін вухатий! З глузду з’їхав?!

Беркут розсміявся. Спокійно відчинив двері й, підозрюючи, що я першою не вийду, вийшов сам і витягнув мене за собою. Я навіть не зрозуміла, хто там стояв — вискочила, дивлячись собі під ноги, відчуваючи, як горять вуха й щоки.

Не знаю, чи помітив хто-небудь із компанії нашу відсутність — я намагалася ні на кого не дивитися, а особливо на дівчат. Опинившись у залі, ми з Беркутом дотанцювали наш танець і повернулися за стіл.

Від вина я відмовилася, Єгор теж не пив, хоча й попереджав мене про зворотне. Але коли справа дійшла до алкоголю, замість віскі абсолютно спокійно випив коли й продовжив променіти увагою.

— Щось Дениса довго немає, — почула я від нього задумливе й помітила, як він поглядає в бік входу.

— Що?

— Ні, нічого, — повернувся до мене. — Тобі не нудно, Наташо? — запитав. — Потерпи ще трохи. Необхідно з контактами дещо вирішити, а потім ми вільні.

— Вирішити? Тут? — я з цікавістю підняла брову.

— Так. А чому ти дивуєшся? Ну, не просто ж так до нас хлопці прилетіли. У всіх своє завдання й у них теж, так що ніхто час втрачати не має наміру. Завжди краще познайомитися й обговорити умови в неформальній обстановці, а потім можна вже й до конкретних пропозицій переходити. Якщо є, що запропонувати, звісно.

— Ну, не знаю, — знизала я плечима. — Мені здавалося, що серйозні розмови відбуваються в ділових бізнес-центрах, де купа секретарів, юристів, паперів і печаток, а вже точно не в ресторанах, де дехто, — зауважила з натяком, — відволікається на сторонні справи!

Єгор зі знанням справи підняв куточок рота й показав білозубу посмішку. Закрутив пальцем по моєму плечу, забираючись під волосся.

— Ти не стороння, Феє. Я сумував, а справи почекають. Якби ти не погодилася приїхати, я б на них плюнув. Тож нашим хлопцям не завадить сказати тобі спасибі.

— За що?

— За те, що я тут, — і не подумав скромничати боксер. — Не будь мене, розмова з американцями могла б і не відбутися. А я дивлюся, хлопці взялися за більярд — це хороший знак. Можливо, завтра в нас у всіх буде чудовий день.

Я теж посміхнулася. Засміялася таким відвертим лестощам.

— Ні, Беркуте, ти не Халк, ти — лис! Це ж треба, як спритно викрутився!

— Отже, не віриш? — зметнув він брову.

— Тобі? — хитнула головою. — Анітрохи!

Посмішка повільно зійшла з обличчя Єгора, і риси одразу стали жорсткішими й серйознішими. Але він і далі дивився на мене, і пальці із шиї не прибрав. Напевно, ми дивно скидалися з боку — пара молодих людей, один із яких із найсерйознішим виглядом гладить іншого.

Я чомусь теж напружилася, відчуваючи, як під пильним поглядом темно-блакитних очей мене покидає грайливий настрій.

— Ти знаєш, Феє, відстань дає змогу поглянути на деякі речі під іншим кутом, — несподівано почав Єгор після паузи мовчання. — На людей, які стали близькими, і на своє життя загалом. Я багато думав останні тижні.

— Про що?

— Про тебе. Про нас, — просто сказав. — Про випадок, який нас разом звів. Про те, що одного разу ти можеш зникнути з мого життя так само легко, як у ньому з’явилася, і я не зможу цьому завадити. Що одного чудового дня через роботу я опинюся від тебе за тисячі кілометрів, як уже сталося з нами, і не повернуся за місяць — не дозволить контракт. А коли повернуся, у тебе буде своє життя — десь у чужому домі й незнайомій квартирі, у якій ти будеш з іншим. Не зі мною.

Я й так сиділа нерухомо під ласкою гарячої долоні, а тут і зовсім заціпеніла. До такого повороту розмови й одкровення Єгора я виявилася не готова.

Кінчики пальців оніміли, горло пересохло й раптово стало важко дихати. Я відчула себе так, немов провалююся під землю, де тиск стискає мої легені, як папір, й обдає жаром.

— Пам’ятаєш, ти сказала, що якщо ми не схаменемося, я пройдуся по тобі катком, і ти цього боїшся. Що наша близькість — випадкова пригода, про яку краще забути? Що ти хочеш одужати від минулих стосунків і не дозволиш мені з тобою награтися?

Чи пам’ятала я? Ще б пак! Я не могла йому чинити опір, це правда, але це не означало, що забула.

— Так. Пам’ятаю.

Єгор прибрав долоню з моєї шиї й знайшов руку. Стиснув пальці.

— Я не хочу, щоби ти боялася, Наташо, і не хочу нічого забувати. Наш договір оренди квартири скоро закінчиться, але я абсолютно точно не готовий тебе відпустити. Ні.

— Що? — голос зрадив мене, і вийшло запитати глухо. Але моя розгубленість не стала для Єгора сюрпризом, як і перешкодою присутність у приміщенні сторонніх людей. Багато хто з них із зацікавленістю поглядав у наш бік.

Беркут нахилився до мене і знайшов другу руку.

— Я скажу, як умію, добре?

Здається, я кивнула, і він продовжив:

— Ти мені потрібна, і чим довше я про це думаю, тим більше в цьому впевнений. Я збирався все сказати не так і не зараз, але повір, якби ти відмовилася сюди прийти, я б з аеропорту поїхав прямо до тебе, і до бісової матері ресторан! Зараз мене хвилює інше питання — ти.

Я не знала, що сказати, і взагалі, чи правильно розумію те, що відбувається між нами?

Ох, схоже, що ні.

— Феє, — знову усміхнувся Єгор, дивлячись на моє розгублене обличчя. — Мені мало бути з тобою сусідами, я хочу тобі сьогодні дещо показати. Я хочу, щоби ти була впевнена в мені. В нас. Усе дуже серйозно.

Я недовірливо і як у сповільненій зйомці похитала головою.

— Єгоре, ти вірно… жартуєш?

— Ні. Хіба не видно?

У тому-то й річ, що стало несподівано видно — й у фігурі, й у виразі очей, і в тому, як Єгор мене тримав — не жартує. Беркут був не з тих, хто грає почуттями інших. Він просто досі до них не прагнув. Адже так?

Але… я стільки років шукала серйозних стосунків з іншим, так хотіла створити сім’ю, Жорик знав мене від і до, і все одно я не заслужила стати йому ні нареченою, ні дружиною. Не може бути, щоби Єгор мав на увазі…

Та ні. Нісенітниця якась. Що відбувається?

— Але ж ти мене майже не знаєш!

— Мені достатньо. Ми з тобою не діти, Наташо, і я не хочу морочити тобі голову невиразними надіями. Вони мені й самому не потрібні.

— А що ти хочеш?

— Я хочу тебе собі, як останній егоїст. Без відстаней і телефонних дзвінків. Без твоїх сумнівів і табличок на дверях. Я вже сказав раніше, що думаю про тебе, й готовий повторити. Ти мене не дратуєш, так зрозуміло?

Незрозуміло. Нічого не зрозуміло, а дуже навіть навпаки!

Я відвернулася, нікого не бачачи перед собою. Земля, як і раніше, м’яко гойдала, занурюючи в себе, і якби не рука Єгора, що утримувала на місці, я б встала. Мені раптом захотілося на свіже повітря — так стрімко все неслося навколо.

— Єгоре, ти сам не знаєш, що говориш. Я не впевнена… Я не знаю… Це не відбувається між людьми так швидко. А твоя сім’я? Що буде, якщо я їм не сподобаюся?

Що «це» я мала на увазі? У чому не впевнена й чого не знаю? А раптом я все неправильно зрозуміла?

— Саме так усе й відбувається, Феє, у нашому з тобою житті. Про інших — забудь! Поглянь на мене.

Але замість того, щоби повернутися до Єгора, я все-таки встала, потім сіла і, наче за соломинку, вхопилася за склянку із соком. А ось ковток ледь вийшло зробити   — хвилювання геть стягнуло горло. І раптом виступили колючі сльози в очах.

Я не розуміла, що зі мною відбувається й чому хотілося втекти. Сказати, що Халк мене здивував — нічого не сказати. Він мене абсолютно приголомшив, але проблема була в іншому. У моїх власних комплексах, які, наче дочекавшись свого часу, виповзли назовні й скували тіло пам’ятним страхом, коли той, хто казав, що кохає – після легко залишив саму.

— Наташо?

— Господи, Беркуте, ти мене з розуму зведеш!

— Було б добре, бо тобі це вдалося навіть на відстані. Тож моє рішення цілком усвідомлене.

Я все-таки глянула на хлопця, але голос здригнувся:

— Я-яке?

У цей момент до столу підійшли чоловіки й покликали Єгора.

— Єгоре, відірвися на хвилинку від своєї дівчини — терміново треба вийти до кабінету, є новини. Ви не заперечуєте, Наталю?

Я? Чорні очі-намистини коротуна Артура дивилися з повагою, і я хитнула підборіддям:

— Н-ні. Звичайно, ні!

— Булочко, я недовго! — Беркут встав з-за столу — діловий чоловік, надзвичайно сексуальний і блакитноокий, нахилився й поцілував мене в щоку. — Не нудьгуй тут без мене, солоденька! Повернуся й ми поговоримо. Усе в нас буде, даю слово!

Е-е. Він вимовив це вголос, і всі все чули?

Схоже, що так. Однак збентеження все одно не перемогло блідість щік.

Єгор пішов, а я залишилася сидіти за столом, дивлячись на свої пальці, що мʼяли кінчик серветки. Підняла погляд і помітила, що пара чоловіків навпроти з цікавістю дивляться на мене. Повернула голову в бік… і знову натрапила на зацікавлений погляд, щоправда, цього разу жіночий і не дуже приємний.

Мене вистачило на хвилину, після чого я вчепилася в сумочку, зняла її зі стільця й повільно піднялася. Не знаю, куди попрямувала — найімовірніше в туалет, звідки не так давно повернулася. Духота не відступила й загрожувала ось-ось накрити з головою, у залі стало незатишно, а мені хотілося хоч трохи ковтнути повітря — палюче-крижаного, протверезного…