Розділ 19

А вночі мені снився боксер — зовсім непристойно снився, аж так непристойно-солодко, що я проспала сигнал будильника. А коли відкрила очі, ввімкнула мобільний і побачила час…

— О Боже, о боже, о боже! Скільки?

… Я пружиною вистрибнула з ліжка і в піжамі вилетіла в передпокій.

— Караул! Допоможіть! Хелп! Беркуте! — підбігла до ванної кімнати й сунула носа в щілину. — Ти там скоро? Благаю, скажи, що так!

— Та що сталося?

— Я проспала! У мене клієнтка на укладку за сорок хвилин, а я ще вдома! Фузик мене вб’є! Клієнтка примхлива — жах, бути скандалу! І на вулиці, як на зло, чорт знає що діється! Пусти на хвилиночку, га?

— Вже виходжу!

Беркут вийшов мокрий, з обмотаним навколо стегон рушником, але я на нього не дивилася. Напружено кліпаючи, щоби прогнати сон з очей, я протиснулася повз хлопця, влетіла у ванну і, якщо вам траплялося одночасно користуватися туалетом і умивальником, то ви мене зрозумієте.

Зуби чистила на ходу! Одягалася на льоту! А коли в спальні натягувала спідницю, похитуючи стегнами, раптом пролунав дзвінок на мобільний.

— Та хто ж це до мене так рано? — скрикнула. — Тільки б не Фузик!

Виявилось, що номер незнайомий. Підняла слухавку й почула голос сусіда:

— Феє, я в гаражі. Розігріваю машину. Спускайся, довезу!

— Але…

— Не сперечайся, терпіти цього не можу! Ти на своїй горошині навіть із-за воріт сьогодні не викотишся. Чекаю! — сказав і відключився.

Нічого собі! Сам Беркут мене підвезе?

Хоча дивуватися не було часу. Натягнула на голову шапку, залізла в кожушок, схопила сумку й помчала вниз. Вбігши в гараж, ковзнула поглядом у сторону своїй крихітці «Деу» й застрибнула в «Тойоту».

— Ой, як тут тепло! Ти що, і сидіння мені підігрів? Слухай, яка вона в тебе велика та шикарна! — захопилася.

Беркут не відповів, але одразу рвонув із місця.

Ось комусь дурниця, а мені незвично стало. Досі навіть у дрібницях я звикла сама про себе дбати, а тут сусід здивував. Хоча, може, для нього це звичайна справа — догоджати дівчатам?

— Пристебнися, Феє.

— Ага!

Напевно, якби не поспіх, я ніколи не погодилася б на такий ескорт — не люблю бути зобов’язаною. Але сьогодні не до принципів було, Ігорка б не підвести!

— Дякую, Єгоре! — сказала, коли хлопець впевнено скерував на трасу й автомобіль помчав дорогою. — А ти не надто швидко їдеш?

— Ні.

— А ти сам не запізнишся?

— Ні.

— Ой! А ти наполовину поголився!

— Знаю.

— А…

— Наташко, помовчи й не дивись на мене, а то вріжемося! — рикнув сусід, і я замовкла, відвернувшись до вікна.

Та й подумаєш. Не дуже-то й хотілося його розглядати! Проте всю дорогу підстрибувала на сидінні від хвилювання — встигну, не встигну.

— Ну що, не спізнилася? — запитав Єгор, зупинивши свій позашляховик прямо біля входу в салон. Повернувшись до мене, хлопець допоміг відстебнути ремінь безпеки, нахилився і штовхнув двері.

Я кинула погляд на годинник, розташований на панелі приладів і підняла вгору великий палець:

— Встигли! Хвилинка залишилася! Дякую, мій герою, вік не забуду!

Обличчя Беркута було так близько від мене, що я, немов само собою зрозуміло, міцно чмокнула хлопця в щоку і вистрибнула з «Тойоти». Побігла до салону.

— Стій, сусідко! О котрій тебе забрати? — почула за спиною.

Він серйозно, чи що? Взявшись за ручку дверей, обернулася і крикнула:

— Беркуте, не вигадуй! Дістануся сама! Я сьогодні до батьків заскочу! До них брат приїхав!

І вже після роботи, сидячи в автобусі біля віконця, спіймала себе на думці, що весь день відчуваю дивну легкість на душі. Але з чим вона пов’язана, зізнатися собі не наважилася.

***

— Стривай, я не зрозуміла. То ти Ромку через мене сюди запросив? Тому він так поводиться?

— Як?

— Як головний півень у курнику!

Ми знаходилися втрьох на батьківській кухні — я, Вовка та його дружина Ольга, і за зачиненими дверима сердито й пошепки з’ясовували деякі деталі зустрічі.

Точніше, це я з’ясовувала, другу годину поспіль не маючи сил терпіти на собі сальні погляди близького друга брата, який раптово опинився в гостях у батьків. І вислуховувати за столом малоцікаву браваду про те, який Ромка мегауспішний інженер і як високо його цінують на роботі, – адресовану чи то господарям будинку, чи то мені.

— Ну так. А чим він тобі не подобається? — здивувався Вовка. Брат підійшов до вікна, прочинив стулку, і затягнувся сигаретою. Видихнув дим у невелику щілину. — Солідний мужик із квартирою та роботою. Та я його сто років знаю, Булочко! Він своя людина, ручаюся!

Я нахмурила чоло, все ще не вірячи, що брат говорить серйозно. Те ж мені, сват знайшовся!

— Вовко, ти прикидаєшся, чи справді з глузду з’їхав? Я його сьогодні ледь згадала. Що за нісенітницю ти щойно ніс за столом?

— Про що ти?

— Не прикидайся! — розсердилася. — Про те, що ми маємо чудовий вигляд разом і підходимо одне одному, як інь та янь. Ти впав з дивана й забився? У тебе галюцинації? І звідки він знає, що я хочу дітей? Яким боком Романа це взагалі стосується?

— А я йому казала, Наталко, — втрутилася Ольга. Невістка сиділа за столом, підперши підборіддя кулаком і сердито дивилася на чоловіка. — Не лізь до Наташки! Вона сама зі своїм життям розбереться. Але хто б мене слухав? Знову вирішив по-своєму!

— А чому ні? — не збирався поступатися Вовка ні мені, ні дружині. — Ти почекай комизитися, сестричко. Тебе ж ніхто не змушує прямо зараз за нього заміж виходити. Поспілкуєтеся, притретеся, а там  — видно буде. Ти йому вже сподобалася, він тобі ще сподобається. Подумаєш, на вісім років старший, і що? Зате є досвід сімейного життя за плечима! Та через півроку ти мені сама подякуєш!

— Вовко, замовкни. Що за маячня та дикі фантазії?!

— Це не фантазії, сестричка, це план! Нас тут два роки не було й що за цей час змінилося? Як морочив тобі голову твій стоматолог, так і морочить. Як не було в тебе нормального особистого життя, так і немає! Батькові з матір’ю одні переживання! Скільки разів ми з Ольгою кликали вас до себе в гості — хоч би раз приїхали! Та де ти взагалі зі своїм Жоркою була й що бачила? Може, до Італії з’їздила, як хотіла? Чи на Кіпр? Адже ти можеш собі дозволити. Ось ніколи він мені не подобався! Зараз знайомлю її з нормальним мужиком, а вона фиркає! — пояснив дружині, різко загасивши цигарку. — Хоч би посміхнулася!

— Ох, Володю, я такого не схвалюю, — відповіла Ольга. — Це так швидко не робиться. На мій погляд, твій Роман зовсім не підходить Наталі!

Але впертість — наша сімейна риса, і Вовка поважно склав руки на грудях, випнувши живіт.

— Я старший брат, і я краще знаю, хто їй підходить! У нас лише п’ять днів відпустки!

— Ось і потрать їх з користю! — порадила невістка. — А не на свого Ромку! Навіть у мене від його кудкудакання вуха заклало!

— Значить, Олю, ти пропонуєш поїхати та залишити все, як є?

— А як є-то? — обурилася я, встряючи між подружжям. Ще не вистачало, щоби вони через мене посварилися. — Нормально все в мене!

— Ну, звісно, ​​— не повірив брат. — А чому тоді від батьків з’їхала? Живеш одна невідомо де, мати переживає!

— Чому невідомо? У новій двадцятиповерхівці на Першій Південній, квартира «89». Тато з мамою в курсі.

— Краще відповідай: від кого втекла й куди? Чи надовго сховалася, Наташко? А що далі? Підеш у монастир?!

Та що ж таке відбувається? Брата не впізнаю. Спочатку він моїх залицяльників від квартири відганяв, а тепер приганяє?

— А може… Може, я й не одна живу зовсім, — образилася, — а з хлопцем! Ти про це не подумав? Може, я просто не хочу своє особисте життя афішувати!

— З ким? Знову з Жориком, чи що, помирилася? — здивувався брат.

— Ні, не з Георгієм, — теж уперто поклала руки на груди.

— А з ким?

… й одразу їх опустила.

— З ким треба! Вовко, що за питання взагалі?

— Нормальні питання! Тобто, постривай, — брат відійшов від вікна, висмикнув з-під столу табурет і сів так, щоби мене бачити, — ти щойно розлучилася з хлопцем, з яким зустрічалася п’ять років, і вже з кимось живеш? Я правильно зрозумів?

— Володю, це не наша справа.

— Ось-ось! — підтакнула я Ользі.

— Ще як наша! — запально не погодився Вовка. — Завтра якийсь хлющ, якого ніхто з нас знати не знає, Наташку образить, а я буду за дві тисячі кілометрів і навіть не дізнаюся?! Звідки він взагалі узявся?

Я нервово знизала плечима.

— Звідки, звідки… Звідки всі беруться! Зустрілися в одній компанії, та й… зійшлися.

— І що? Типу кохання у вас? Серйозні стосунки?

— Так, типу того. Тільки батькам поки що нічого не кажи, я ще не у всьому впевнена.

— Познайомиш?

— Ні! Пробач! — а ось тут рішуче відмовила, червоніючи від того, що доводиться вигадувати небилиці. — Він дуже сором’язливий і скромний, а ти в мене не подарунок! Ні й ще раз, ні!

— Що, невже й цей теж соромиться? — Вовка в обуренні ляснув себе долонею по коліну. — Та де ж ти їх знаходиш, таких дрищів?

Я гордо задерла носа. Коли від правди не сховатись, що ще залишається?

— Самі знаходяться. У нас, звичайно, кохання, але в житті всяке може бути, ось і вирішили пожити самостійно. Раптом я йому не сподобаюсь у сімейному житті, чи він мені. Ми ще не впевнені, а тут ти з’явишся з вимогою одружитися. Я тебе знаю!

— Ясно, сестричко. Значить, ще одного козла знайшла, — зробив брат невтішний висновок.

Я відкрила в обуренні рота.

— Вовко, ну, ти!.. Слова вибирай!

— А що їх вибирати? Я її з нормальним мужиком знайомлю, а вона викаблучується! Що, ще одного блохастого підібрала, так? Він хоч роботу має? Чи ти сама й за квартиру платиш?

Ми з Вовкою обидва були гарячими та запальними, але сьогодні брат перейшов межу. Я так образилася, що готова була розревітись.

Ось усе життя я для нього безглузда. Невдаха! З навчанням не сталося, з особистим життям не зрослося. І знаю, що він мене любить, і з Олею нам пощастило, але тут образа як стиснула горло, так і не відпустила.

— Знаєш що, Вовко… Ось чекала я на тебе, чекала, а тепер навіть говорити не хочу! Якщо перепросиш, тоді подумаю! А зараз залишайся сам зі своїм Ромкою, а я пішла!