Розділ 20

Додому поверталася без настрою, відчуваючи, як душу охопив смуток. Ком образи тиснув на груди, на серці шкреблася туга, і не хотілося нічого — ані книг, ані фільмів, ані навіть улюблених цукерок.

Поспішати було нікуди, завтра мене чекав вихідний, і я вийшла з автобуса за кілька зупинок до кінцевої, щоби пройтися пішки. Поплелася тротуаром, неспішно зминаючи сніг підборами чобіт, розуміючи, що за великим рахунком у цьому місті, з його мільйоном жителів, мені нема до кого повертатися, і нема до кого поспішати. Ніхто мене не чекає, і має рацію Вовка: куди б я не переїхала, хіба від себе втечеш?

У світлі ліхтарів сніг гарно іскрив на високих узбіччях, сухо рипів під ногами. Уздовж дороги мела легка поземка, закручуючись невеликими вихорами. Після снігопаду температура знизилася, і шибки житлових будинків знову заледеніли, та тільки мені що до погоди? Під тягарем своїх думок я не відчувала холоду. Опинившись біля вежі-багатоповерхівки, за звичкою звернула до магазину й купила продукти, продовжуючи думати про своє.

З пакетом у руках побрела додому, але, увійшовши у двір, зупинилася і присіла на лавку біля дитячого майданчика — за дні снігопаду хтось встиг спорудити тут невелику крижану гірку, і зараз на ній каталася старша молодь.

Гучно видихнувши, я натягла каптур, підвела голову й подивилася в небо. Сьогодні воно було таким же зоряним і високим, як тієї ночі, коли я загадала бажання. Коли темний небосхил раптово розкреслила швидка і яскрава іскорка.

Того дня я дізналася, що в Жорика з’явилася інша, і зрозуміла, що не хочу повертатися до минулого. Тієї ночі я загадала бажання покохати самій. І щоби мене покохали. Сильно і віддано, з усією пристрастю і всією глибиною серця, яке скучило за справжнім, взаємним почуттям.

Як ніколи не любили. Казково!

Знаю, безглуздо. Але коли ти романтик у душі, так хочеться вірити в диво.

— Прювет, Феєчко! Усе сумуєш? Даре-е-емно-о.

— Хто тут?

Я так глибоко поринула в невеселі думки, випускаючи в повітря хмарки пари, що й не помітила, коли до мене хтось підійшов. З подивом обернулася, чекаючи побачити знайоме обличчя… але поряд нікого не було. Я, як і раніше, сиділа одна.

Вставши на ноги, зірвала з голови каптур і розгубилася: чи то я насправді почула голос, чи він мені здався? Дивно.

З-під лави виліз кіт і застрибнув на сидіння. Великий та чорний. Повернувшись, блиснув жовтими очима і протяжно нявкнув.

Ой, та це ж мій старий знайомий! Той котик, який ковбасу з квартири стягнув!

Не знаю чому, але я йому зраділа.

— Привіт, мурчику! — зняла з руки рукавичку, нахилилася й погладила густу, блискучу шерсть. Кіт, муркочучи, задоволено прогнувся під ласкою. — Який же ти гарний!

Дивно, і як він тут опинився? Адже коти відомі любителі тепла та затишних закутків, їх у снігову погоду і на холодному підвіконні не побачиш, а цей розгулює собі вулицею, наче так і треба. І на безпритульного не схожий.

— Думаєш, даремно?

— Мр-р-р…

— Я б тебе взяла до себе, красунчику, але в мене вдома живе собака. Не думаю, що ви порозумієтеся.

Я розгорнула пакет і знайшла упаковку із сосисками. Відкрити її на морозі вийшло не одразу, але я постаралася. Впоравшись з упаковкою, простягла одну коту.

— Будеш? Молочна!

У жовтоокого одразу хвіст піднявся трубою й нагострилися вуха. Ще б пак, хто ж відмовиться — вищий сорт! Ткнувшись мордою в долоню, кіт ювелірно обхопив частування зубами, розвернувся й зістрибнув з лавки. Попрямував поважною ходою тонкою стежкою геть, несучи вечерю.

Ні, я помилилась. Є в нього дім, і господар, напевно, є — он, який він ручний і розумний.

Я зітхнула й подивилася на вікна багатоповерхівки, кожне з яких приховувало за шибками свою історію.

А в мене вдома є сусід, теж любитель смачної вечері. А ще дівчат із модельною зовнішністю та сюрпризів.

Думки одразу ж перекинулися на Беркута і його несподіваний вчинок.

Ну, підвіз разок до роботи, і що? Хіба я його, якби він опинився на моєму місці, не виручила б? Подумаєш, дивився зацікавлено – так хлопці на всіх, у кого є груди, так дивляться. Чи мені не знати, я давно до цього звикла. Це ж нічого не означає! Ось зараз увійду до квартири, а там знову худа Алінка на кухні сидить, з виразом обличчя, ніби лимонів об'їлася. Або Лера. Або, як там її... дівчина з хитрим бюстгальтером, яка боксує та швидко бігає від проблем? Здається, Влада.

А може, справді, взяти відпустку і поїхати до моря? Клієнти зрозуміють, а Фузик потерпить. Рвонути кудись на Сейшели. Поніжитися під спекотним сонечком, позасмагати, полопати манго. Яка різниця, де я самотня – тут чи там?

Ні, Сейшели не потягну, а ось до Єгипту можна. Поїду, відірвуся, а потім повернуся і зрозумію, що нічого в моєму житті не змінилося. І знову витріщатимусь на сумні смайлики й не відповідатиму на дзвінки колишнього. Сьогодні Жорик телефонував двічі, а потім я відключила мобільний.

Я увійшла до під’їзду та піднялася на ліфті на свій поверх. Зупинившись біля квартири, відкрила сумочку в пошуках ключів, але двері виявилися не замкненими. Прихопивши пакет із продуктами, я відчинила їх та переступила поріг. Поставивши сумки біля стіни, розстебнула кожушок і зняла шапку, струснувши волоссям.

Брр… Виявляється, я все-таки змерзла.

У передпокої стояв Халк, який змінив толстовку і джинси на дорогий костюм і сталевого кольору сорочку, яка йому дуже пасувала. Недоречно промайнула суто жіноча думка: і де він примудрився її так випрасувати? Але тут же зникла.

Судячи з похмурого виразу обличчя хлопця, він злився.

Ще не знаючи, в чому справа, я насторожилася. І нахохлилася.

— Слухай, Беркуте, тільки давай без істерик, у мене сьогодні й так паршивий настрій. Що знову не так?

Шпильку про істерику хлопець пропустив. А, отже, і справді, злий.

— Що це? — він дістав із кишені штанів якийсь предмет і простягнув мені на долоні.

Я обережно скосила очі, розмотуючи шарф.

— Ключі. Е-е, від квартири.

— Від якої квартири?

— Від нашої.

— Чиї ключі?

Голос здригнувся:

— М-мої.

— А чому вони в мене, Феє? — Халк зсунув темні брови до перенісся, від чого блакитні очі стали холоднішими, а сам він ніби ще виріс. — Ну, давай, розкажи свою версію. Чекаю не дочекаюся!

Розповідати особливо не було чого. І дурню зрозуміло. Я вранці так поспішала, що або забула ключі у дверях, або впустила на сходовому майданчику, а Беркут знайшов.

Я закусила краєчок губи й хитнула головою.

— Ні, давай ліпше ти, Беркуте, — не погодилася. — Ось шкірою відчуваю, тобі є що мені сказати.

Знав би сусід, скільки разів у дитинстві мені перепадало від батьків за мою недбалість і неуважність! Можливо, я й винна, тут не посперечаєшся. Але не вистачало ще, щоб хлопець, якого я знаю від сили два тижні, мене зараз вичитав, як першокласницю!

Ох, сподіваюся, нас не пограбували. Тільки не це! Інакше саме мені доведеться все відшкодовувати!

- Фея, усе було б простіше, якби ти виявилася на роботі, і я зміг передати тобі ключі. Але тебе в "Бомонді" не було.

Я знизала плечима.

- Так, я сьогодні пішла раніше. Їздила до батьків.

- Я пробував тобі зателефонувати. Багато разів пробував. Питав у твого довговолосого дружка, схожого на дівчину, твою стару адресу, однак він відмовився допомогти!

Е-м, не дивно. Підозріло ставлячись до людей, Костик рідко з ким відверто розмовляв, навіть із симпатичними хлопцями. У всякому разі, до першого побачення точно!

- А навіщо ти в нього питав мою адресу? - обережно поцікавилася.

- Бачиш, у мене на вечір була запланована важлива зустріч. Вкрай важлива! І я не знав о котрій годині повернуся додому. Можливо, затримаюсь до ранку. Не залишати ж квартиру відкритою! Звісно, цілком логічно тобі зателефонувати і перетнутися, але твій телефон мовчав. Чому?

А ось це було підступне запитання. Ну, не зізнаватися ж йому, що я через Жорика свій айфон відключила. Якось це несерйозно виглядає.

- Феє?

- А... а в мене батарея розрядилася. Несподівано! Хіба в тебе такого не буває?

Халк раптом скипів.

- Не буває! Це безвідповідально і нерозумно! Вона в тебе вже сім годин, як розрядилася! Я телефоную, а у відповідь тиша! І що я маю думати?

А ось тут і я напружилася не по-дитячому.

— У сенсі, Беркуте? — здивувалася. — А чому ти взагалі маєш про мене думати? Ну і йшов би на свою зустріч, якщо вона важлива!

— А ти?

— Нічого, зачекала б під дверима!

— Я мушу думати хоча б тому, що ти моя сусідка! — не погодився зі мною боксер, який сьогодні виглядав якраз як засновник серйозної фірми. — До того ж із поганим характером! Я вже одного разу залишив тебе одну в під’їзді, і чим це скінчилося? А раптом би тобі спало на думку двері зламати?

Ах так! Значить, я ще й неадекватна?

— Ну, знаєш!

— Що?

— Досі ти прекрасно обходився без зв’язку зі мною! Це не заважало тобі зустрічатися з дівчатами, то чому завадило сьогодні?

— А чому ти вирішила, що в мене зустріч із дівчиною? — відрізав Халк і раптом видав, виходячи з якоїсь логіки, сунувши руки в кишені штанів. — Ревнуєш, Феє?

Я так і оніміла. Навіть запах чоловічих парфумів — колючий цитрус і темний ірис (неймовірне поєднання!), що приємно витав від сусіда, з голови вивітрився. Але тут же зарозуміло хмикнула, зміряючи хлопця поглядом, ніби він нікчемна комашка.

— Кого? Тебе? Грубіяна та бабія?! Та ти мені, навіть, не подобаєшся ні краплі!

— Та ти мені теж! — не залишився в боргу Халк, нависнувши зверху. — Що в тобі хорошого? Язик, як жало! Зростом не вийшла, фігурою теж. Скільки в тобі сантиметрів — сто п’ятдесят із кепкою? А важиш, мабуть, усі дев’яносто кіло! Бомба, а не дівчина! Таку тільки для стратегічних цілей використовувати — у космос запускати!

Я вже стояла червона, як рак, і надута, мов повітряна кулька.

— Що ти вигадав! — обурилася. — У мене зріст метр шістдесят, а важу я шістдесят два кілограми!

— Ха! Все попереду!

— Начхати! Я ідеальна, зрозумів! А тобі тільки Годзілу в кіно грати! Контужену! — І наочно зобразила яку. — А якщо ти любиш сухожилля та кістки, то ти… то ти…

Мабуть, розмова з Вовкою таки дала про себе знати. А може, винен настрій. Але договорити я не змогла. У мене раптом затремтіли губи, а за ними й підборіддя. В очах виступили сльози, і я голосно й різко схлипнула.

Тільки не це! Терпіти не можу бути слабкою! З Жориком ніколи собі такого не дозволяла!

Відвернувшись від Халка, я влетіла до своєї спальні, зачинила двері й сіла на ліжко. Посиділа хвилину… і розплакалася.

Ось прямо прорвало! Ну, я ж не залізна, зрештою!

— Феє? — почувся розгублений голос Беркута. — То хто я? Ти не відповіла.

Я втерла носа, висякалася в паперову серветку й голосно схлипнула:

— Халк! Осел! І вухатий кретин!

— Чому вухатий?

— Краще б спитав, чому осел! Ненавиджу! Терпіти тебе не можу!

— Я ідіот.

— Ще й який!

— Наташо, можна я увійду?

— Ні! А краще збери речі й взагалі зникни!

— Не дочекаєшся! — відповів Єгор, але сказав якось мирно, чи що.

Я зітхнула: е-ех! Ну, що зі мною не так?

 _______
Дорогі читачі! Вітаю вас на своїй новій літературній сторінці🤗
Поступово викладаю главки - слідкуйте за оновленнями! Буду щиро рада вашим коментарям і думкам.
У мене ще багато цікавих історій - дякую, що завітали! 💛