Розділ 18, частина 2

На цей раз дівчина цілу хвилину свердлила поглядом Беркута.

Навіть шкода, що я не могла бачити, чим він їй відповідав і як дивився. Я тонко посміхалася й погладжувала вже не шию, а ключицю боксера, забираючись долонею під джемпер. Щиро сподіваючись, що зрозуміла його вірно й не посіяла зерна смути там, де ще може щось прорости.

Інакше їм буде непросто всю цю гру забути.

— Ні вже, дякую. Я, мабуть, піду.

Брюнетка встала з-за столу, а слідом за нею і я підвелася. Сполошилася, звертаючись до сусіда:

— Ой, Єгоре, ти гостю-то проведи! Таксі виклич. Там такий мороз, можна й дуба дати під вітром! Тьху-тьху, — сплюнула в її бік через плече, — не дай боже!

— І що ж? Ось так просто залишиш нас із Єгором наодинці? — запитала гостя вже в передпокої, накинувши на себе соболину шубку і припечатавши мене до стіни зарозумілим вогнем чорних очей, які звикли отриувати своє.

Присутність хлопця її не збентежила. Вона поправила волосся й підняла підборіддя, попросивши Єгора подати їй рукавички.

Хм-м, як цікаво! Я глянула на високу пару. Виглядали вони разом, звичайно, вражаюче. Усе ж таки боксер красивий чоловік, хоч що кажи. І обличчям, і фактурою вдався — ясно, чому колишня за ним заявилася. Але… а чи не підлила я олії у вогонь незгаслих почуттів? Якщо вже брюнетка мені прямим текстом каже, що готова використати свій шанс?

Гаразд, ось залишаться наодинці, там і розберуться. А поки що їй із суперницею не пощастило, і за Халка доведеться поборотися, якщо він їй по-справжньому потрібен.

Я здивувалася, як у кіно — дуже натурально і природно.

— Звісно! Я не ревнива й цілком Єгорові довіряю. Правда ж, Котику? І він це дуже цінує!

Прізвисько я ляпнула безглузде — ситуація змусила. Але це не завадило мені підійти до боксера в передпокої й ласкаво погладити його по щоці. А погладивши, не втрималася — якщо грати роль, то до кінця. Присунулась до хлопця грудьми, відкинула голову й торкнулася великим пальцем твердих губ. Сказала неголосно, але так багатообіцяюче змахнувши віями, що мало сама не повірила:

— Тільки не затримуйся, коханий! Я весь день за тобою сумувала. У мене для тебе є такий сюрприз! — Підвівшись на почіпки, шепнула голосніше, щоби гостя почула: — Очманіти! Від однієї думки в жар кидає! А все ти винен і твоя фантазія! — І муркнула кішкою. А насамкінець поцілувала кінчики своїх пальців і томно притиснула їх до губ сусіда. — М-м, чекаю!

Ось це я даю! — хихикнула, коли за парою зачинилися двері, і я залишилася сама.

Раптом промайнула думка, що насправді-то мені залишати їх удвох зовсім не хочеться. Але… що могла, я щойно зробила — адже так? Решта — уже їхня минула історія, не моя.

А моя історія мені тільки сумні смайлики шле й повідомлення пише, які я не читаю.

Ех.

Єгор повернувся так швидко, що я навіть чай на кухні допити не встигла. Так і завмерла з надкушеною булочкою біля рота. Щоправда, Амур уже сидів поруч і радісно помахував хвостом — я теж вирішила не вечеряти наодинці.

— Що? — здивувалася, коли побачила хлопця на порозі кухні. — Вже провів?!

— Так ти ж сама сказала, щоби швидше! — ось навіть розгубився мій боксер. — І що є сюрприз.

А за ним і я розгубилася: він що, жартів не розуміє, чи що?

— Ну, мало, що я сказала. Я ж для конспірації старалась, для правдивості! А вам, може, поговорити треба …

— Та про що мені з нею розмовляти? Ти маєш рацію: що було, те минуло. До біса все!

І так Єгор це сказав, немов душею, що я скомандувала, притягнувши його до столу за руку:

— Ану, сідай! — І пішла робити йому чай. А зробивши, щедро додала до нього коньяку й поставила перед хлопцем. — Пий!

Єгор сів і підняв похмурий погляд.

— Тільки не проси вилити душу.

— Ось ще. Мені цього й на роботі вистачає! Ніби й так не ясно.

— І що тобі ясно? — Ну ось, хмурі поменшало.

— Ну, я, звичайно, не екстрасенс, але, судячи з того, як твоя Аліна трималася…

— Вона не моя.

— Гаразд, — кивнула я на це тверде заперечення і продовжила: — Судячи з того, що сама тебе знайшла — вона впевнена, що їй під силу все повернути. Такі дівчата даремно енергію не марнують. Для них бути відкинутою — гірше нічого й придумати не можна! А вона навіть не встигла сльози у хід пустити…

— Встигла, — неохоче зізнався сусід.

— Справді? Ну, у будь-якому разі, твоє щастя, що я прийшла вчасно. Інакше їх був би океан!

Блакитні очі м’яко ковзнули по моєму обличчю й зупинилися на губах. Якийсь дивний сьогодні боксер.

— Це точно!

— Що? З другом зрадила? Хоча ні, — я відмахнулася. — Не розказуй. Краще вип'ємо чаю! Я тільки заварю собі другу чашку — ніяк зігрітися не можу!

Організувавши чай наново, зібрала для сусіда бутерброд і підсунула до нього тарілку. Затараторила — ну, не з Амуром же пригодами ділитися:

— Я так замерзла сьогодні — дві години їхала з роботи! Уявляєш, мій «Матіз» зіпхнули до узбіччя, а там кучугури — у два коліна! Ще на дорозі сніг наносами! Зав’язла, і ні туди, ні сюди! Затор на три кілометри розтягнувся! Я газую, газую, а сама відчуваю — акумулятор став здихати! Ну все, думаю, труба мені — залишусь на дорозі ночувати…

Загалом розповіла все, як було!

-… Дякувати хлопець один допоміг — Сашком назвався. І щоб я без нього робила — не уявляю! Помітив моє лихо, зачепив на трос і витягнув через весь затор. І грошей не взяв, так незручно. Ось прямо альтруїст попався, треба ж!

— Що, навіть на побачення не запросив?

— Ні. Тільки на вечерю до ресторану, але я так втомилася — який ресторан! Хотілося якнайшвидше поставити «Матіз» і додому.

— А мені чому не зателефонувала?

Беркут сказав це несподівано, але з таким явним докором, що я підвисла.

— Напевно, тому, що я не маю номера твого телефону, — відповіла. — І чому раптом я буду тобі телефонувати? — здивувалася.

— Хоча б тому, що ми живемо разом.

Ми, справді, жили разом, і навіть непогано ладнали останнім часом. Але ж це не те, що раптом почулося в голосі хлопця?

Якась я занадто чутлива стала. Вічно все вважається.

Єгор дістав із кишені свій айфон та попросив назвати номер мого телефону — я назвала. Десь у спальні, у сумочці, мій стільниковий зразу прийняв сигнал його виклику, і Єгор відключився.

Ми мовчки дивилися одне на одного. Не знаю, про що думав сусід, а ось я особисто про сюрприз — цікаво, яким би він міг бути?

Тьху! Що за думки непристойні лізуть у голову останнім часом!

— Слухай, а може, ти щось серйозніше за бутерброд хочеш? — запитала, побачивши порожню тарілку.

Очі сусіда гостро блиснули.

— Хочу!

Е-е. КХМ. Ні, ми не могли думати про одне й те саме!

— Ти хоч їв?

Єгор зітхнув і хитнув головою.

— Не встиг. Аліна чекала біля квартири. Знала, що якщо зустріну її на вулиці, не підійду.

— Ясно. А давай яєчню із сосисками? Знаю, що їжа не корисна, але я втомилася й хочу спати. А?

— Можна, Фею, я не проти.

Я кивнула, встала та підійшла до холодильника — дістала продукти. Уже розбиваючи яйця на сковороду, помітила вголос те, про що думала вже кілька днів:

— І все-таки добре, Беркуте, що ти не примхливий. Я зі своїм колишнім просто намучилася! Він із мамою живе, і ніяк йому не догодити. То суп у мене густий, то занадто жирний, а то солоний. Правда, він іноді теж готував, але знаєш…

Згадавши Жорика, я осіклася. Немов у минуле повернулася. І чого це раптом мене на одкровення потягнуло? Махнула рукою й замовкла. Типу — «не звертай уваги!»

— Що «знаєш»? — запитав Єгор.

Грудка у горлі провернулася й заспокоїлася.

— Нічого.

— Він теж тобі зрадив? — Ага, значить, з його колишньої я таки вгадала.

Подумавши, розклала яєчню на тарілки — собі трохи менше, сусідові більше, поставила страву на стіл і знизала плечима.

— Ні. Точніше, не зовсім так. Ми просто зайшли в глухий кут. Довго розповідати, але повір, так буває.

— Ясно.

Я сіла за стіл і почала їсти. Йти ще було рано, сидіти в тиші ніяково — ми з Єгором сьогодні обмінювалися якимись дивними поглядами, від яких щоки червоніли все більше, і я ризикнула запитати:

— Ну… а як у тебе справи, м-м, на роботі? — треба ж про щось говорити. Та й цікаво мені було.

І Єгор несподівано почав розповідати. Про те, що він, виявляється, рік тому заснував свою компанію, пов’язану зі спортом, і тепер виступає в ній одним із промоутерів. І що амбіції в нього великі, тож і переїхав до міста. І ще дещо про спортивне життя, чого я майже не зрозуміла. І про те, що купив будинок.

-… Я відразу його купив — за містом. Купив, а коли зрозумів, що хочу дещо змінити, винайняв собі квартиру. Будинок новий і поки що не готовий для проживання. Зараз хлопці-будівельники якраз ремонт закінчують. Ось чому я тут тимчасово.

— Ух ти! — захопилася я. — Цілий будинок! Для тебе одного?

Беркут задумливо перевернув у руці виделку.

— Аліна хотіла. Вона мала мрію — будинок у престижному районі Черехіно. І щоб обов’язково статусний, — хлопець усміхнувся. — Подружок водити й влаштовувати вечірки. Коли ми були разом, я не міг його купити.

— А тепер, значить, зміг? — здогадалася. Хоча, що тут копати, все на поверхні. — Ось чому вона з’явилася, так? Чутки дійшли?

Посмішка в боксера одразу зникла.

— Типу того.

Не знаючи, що сказати, я співчутливо хмикнула, а він напружився.

— Ти не подумай, Наташо, що я купив його для того, щоби їй щось довести. Я сам завжди хотів мати великий будинок та велику родину. А з Алінкою давно все в минулому.

— Тоді вітаю з придбанням! — я простягла Беркуту руку і він, потиснувши її, не відразу відпустив.

— Гей, Єгоре, ти чого?

Блакитні очі дивилися прямо й чіпко.

— Нічого. Просто завдяки тобі я сьогодні дещо зрозумів.

Ось так зізнання. Я посміхнулася боксерові:

— А-а. Тоді… чудово?

— Дякую тобі, Феє.

— Та нема за що, звертайся! — ніяково засміявшись, вивільнила руку, і ми вже мовчки доїли вечерю.

— Ну, я, мабуть, піду? — сказала, коли пауза мовчання затяглася, а ми все сиділи. — Вже пізно, та й ти втомився.

— А може, ще чаю? Я можу зробити тобі.

— Не треба, я лусну. На добраніч, сусіде?

Халк посміхнувся красивою посмішкою, і я зрозуміла, що все в нього буде гаразд.

— На добраніч, сусідко.