Розділ 18, частина 1

Відповідь на запитання не знайшла, проте після випадку з фарбою ми несподівано зажили із сусідом спокійно. Не сказати, щоби дуже мирно, але намагалися одне одному не заважати й сильно не дратувати боротьбою за територію. Навіть короткими фразами іноді перекидалися — дипломатичними.

Минув тиждень, а ми якось уже й не злилися через дрібниці. То я була вдома, то Єгор. Іноді випадало разом снідати чи обідати. А іноді Беркут з Амуром просто стирчали на кухні, поки я готувала їжу — один крутився біля ніг, а другий сидів за столом перед ноутбуком і вдавав, що страшенно зайнятий.

Спочатку мене це бентежило, а потім нічого, звикла. Я взагалі якось швидко звикла до того, що живу не одна. Халк не курив, не пилив, за псом прибирав як треба. Посуд, правда, мив через раз, зате сміття виносив без нагадувань.

Дівчат Єгор більше не водив, за що йому спасибі. Не знаю, чи зустрічався з ними на стороні, але ночував завжди вдома й обов’язково з відкритими дверима в спальню. Щоразу, коли мені доводилося пробігати повз у ванну кімнату (особливо вночі) — я лаялася на цю його звичку, але зробити нічого не могла.

Про продукти домовилися так: я пишу список, а він усе купує. Але при цьому не командує й не залишає запити — що вважаю за потрібне, те й готую. Я не прислуга, ми просто живемо разом. Хлопець виявився не жадібним і не примхливим, та й з фінансами у нього, схоже, теж усе було стабільно. У всякому разі, він навіть тортики приносив і разом зі мною їх їв.

Після «відмивання» в салоні від тоніка, Єгор ще три дні ходив схожий на привида (зі специфічним відтінком на шкірі), а потім знову став собою. Пару разів заїкався про те, що від ріелторів нічого не чути, а потім перестав. Та я й сама знала — телефон Снігуроньки, як і раніше, мовчав.

Однак сюрприз підкрався раптово, коли його ніхто не чекав.

— Феєчко, як у тебе справи? У нас такий снігопад, усе село снігом занесло! Дімка зранку двір розгрібає, а сніг усе падає й падає — просто жах! У магазин не вибратися, хоч малинки в захваті! Ми щойно з вулиці повернулися, ти б Дашку з Льошкою бачила — сніговики, а не діти!

Моя подруга Машка Малинкіна, якій найближчим часом належало стати Гордєєвою, зателефонувала якраз у той момент, коли я щосили буксувала на своєму маленькому «Матізі», намагаючись вклинитися з повороту в дорожній ряд, схожий через затори та снігові замети вздовж узбіччя на дорожню валку.

— Привіт, Малинко! Прориваюся крізь снігопад! Нічого не видно! І не кажи, другий день валить, наче з мішка! Півтори години їду додому, а ще тільки на перехресті біля МакДональдзу.

— Наталко, як приїдеш додому — обов’язково передзвони! — в голос подруги закралася неабияка тривога. — Чуєш? А краще взагалі їдь до батьків — до них ближче!

До батьків, і справді, було ближче, але я вже звернула на дорогу до своєї квартири.

— Не можу, Машко, до них Вовка з Олею на тиждень приїхали, тож там і без мене вже повна рукавичка. Сьогодні до мене на роботу всім натовпом завалилися. Ти не повіриш, який Вовка щокатий і поважний став! Пам’ятаєш, як ми його «Пінгвіном» дражнили? Так от зараз він точно схожий!

— Зателефонуй і не відволікайся там. А Вовчику — передавай привіт!

— Домовилися, бувай!

Я повернулася з роботи пізніше, ніж зазвичай. Усю минулу ніч і день сипав сніг, і місто страждало від заметів. Дорожня техніка не справлялася, і пробки на дорогах були просто величезними. І якщо великі машини ці замети ще долали, то я на своєму Матізі примудрилася двічі застрягнути в снігу й один раз так сильно, що машину довелося буквально виштовхувати на проїжджу частину.

Загалом, я й намучилася, і встигла замерзнути, поки дісталася додому з твердим переконанням, що я акумулятор, який ось-ось розрядиться в нуль, якщо терміново не зарядиться гарячим паливом.

Роззувшись у передпокої, помітила осторонь порога леопардові жіночі чобітки. Хм-м. У шафу лізти не стала, роздяглася у своїй спальні, залишила сумочку, вимила руки у ванній кімнаті й пішла на кухню.

У кухні за столом сиділи двоє. Єгор і по інший бік від нього — незнайомка. Розглядати гостю не стала — не до того було, тільки помітила, що дівчина — довговолоса брюнетка й цілком у смаку Халка, наскільки я встигла цей смак оцінити.

— Привіт! — я коротко привіталася з парочкою і пройшла до плити, потираючи руки, що почервоніли від морозу. — Ну й холодрига на вулиці, — голосно пробурчала. — Думала, ноги відморожу! У машині кондиціонер здох. Ох і погодка!

Їсти хотілося жахливо. Більше — тільки випити гарячого чаю (такого, щоби губи обпікав), тому я вирішила не відсиджуватися в кімнаті, а виправдати своє вторгнення в зону «тет-а-тет» цих двох тим, що я теж маю право тут знаходитись.

— То значить, Єгоре, вона і є – твоя нова подруга серця? Несподівано.

Хто, я? Чи щось не дочула?

Запитанню здивувалася, але повертатися не стала. Натомість потерла ногу об ногу, гріючи змерзлі пальці. Зараз боксер і сам відповість, що ні. Розставить, так би мовити, усі крапки над «і», незнайомка й заспокоїться. Мені зі своїми п’ятьма копійками в чужу розмову навіщо лізти?

Подумала і знизала подумки плечима: «Я — і раптом подруга грубіяна Халка? Ну і фантазія в гості!»

Вирішивши так, і далі танцювала біля плити над чайником, чекаючи на свисток та на відповідь хлопця, але боксер мовчав. Гостя не витримала першою.

— Виходить, Беркуте, ти живеш не один, а з кимось? Не очікувала. І як давно? Чи ця пташка сюди випадково залетіла?

Я дістала з хлібниці булочку, відламала шматочок побільше і сунула солодким бочком до рота.

Ой-ой, а що то за ревниві нотки в голосі? Що це за неозвучені претензії? Схоже, когось тільки що не слабко приревнували.

Я вже готова була відпустити під ніс єхидний смішок, якби через секунду сама ж ним не вдавилася, ледь не вхопившись за чайник.

— Це не хтось. Дівчину звуть Наталя. І, так, не один.

Що? Мені не здалося?

Халк, і справді, мене назвав …. На ім'я?!

Я повільно і здивовано обернулася, з булкою за щокою. Подивилася на Єгора.

Він сидів заціпенілий і ніби приголомшений. Теж дивився на мене — вкрай уважно та напружено. Я б сказала «з очікуванням», ніби хтось ось-ось погрожував під'єднати до стільця, на якому він сидів, електричний струм.

Здивовано моргнувши у відповідь, я перевела погляд на дівчину й тут же зустрілася з чужими карими очима, які не обіцяли нікому нічого доброго. Я навіть зацікавилася.

Дуже красива й дуже худа молода особа. Висока, породиста, схожа на модель. Пухкі губи примхливо підібгані, а ось погляд під чорними бровами горить тихим викликом. Поки що тихим.

То ось воно що! І як же я одразу не здогадалася!

Досі Халк своїх дівчат тяг одразу в спальню і використовував кімнату за призначенням, а цю привів на кухню. Виходить, вона прийшла сама. І судячи з того, який напружений мій сусід, прийшла несподівано.

То невже його колишня?

І я б у цей момент пішла, якби Єгор мене відпустив. Але він, здається, не дихав. І не зводив із мене погляду.

Та що це з ним? Уперше не впізнаю в цьому паралізованому типі свого боксера.

Схоже, комусь потрібна допомога й терміново, а повз нужденного я ніколи не могла пройти, не відгукнувшись. А ще я раптом виявила в ближньому колі відсутність німецької вівчарки, до якої встигла звикнути й навіть сумувала.

— Де Амур? Чому його тут нема? — запитала в хлопця.

— Я закрив його на балконі. В Аліни на собак алергія.

Та-ак. Зрозуміло.

Я відвернулася до плити, неквапом прожувала булочку, вимкнула чайник і налила собі чаю. Розправивши спину, повернулася, й ось тепер уже зустріла незнайомку поглядом суперниці. Втім, цілком спокійним.

— Отже, я Наталя, і я тут живу. А хто ви?

Красива брюнетка некрасиво посміхнулася.

— Дешево, подруго. Ось тільки не треба вдавати, що ти жодного разу не в курсі, хто я така.

Я бачила її вперше і, звичайно, була не в курсі, тож здивуватися вийшло достовірно.

— Гадки не маю.

— І навіть не здогадуєшся?

Довелося підняти брову і знизати плечима:

— Ні. А хіба повинна?

Дівчину це зачепило. Здаватися вона не збиралася.

— Я тобі не вірю. Ми були з Беркутом разом рік. Не думаю, що він жодного разу не згадав про мене й нічого не розповів. Єгор із мене порошинки здував, а тут промовчав? — вона так впевнено розтягла губи, що мені стало Халка шкода. І прикро за нього.

— Аліно, перестань! — похмуро кинув хлопець. — Я тебе попередив. Наташо, вибач.

Але хто слухає хлопчика, коли діалог ведуть дві дівчинки? Пізно, пінг-понг розпочався!

— Цілий рік? — я ахнула і змахнула віями — добре, що вони в мене від народження довгі. — Оце новина!

Так само дивлячись на дівчину, посміхнулася їй з легким подивом:

— Ні, на жаль, не розповів. Мене зараз так багато в його житті, що, мабуть, мій Котик про тебе прикро забув!

«Котик» у цей момент якраз збирався щось сказати, але тут онімів.

На кухні біля столу стояли всього два стільці, й обидва виявилися зайняті. Іти мені було не можна — підтискати хвіст я не звикла. Тому, озирнувшись, узяла в руки чашку з чаєм, підійшла до столу і вмостилася на одне коліно до Беркута. Примостилася зручніше біля широких грудей і припала до хлопця, ніби так сидіти давно увійшло у мене в звичку.

Якщо він і був проти, то я цього не помітила. Я дивилася на незнайомку.

— Правда, я сама не розпитувала, — продовжила зізнання. — Не люблю копатися в чужому минулому. Що було те загуло. Правда ж, любий? Адже головне, що тепер у тебе є я!

Я пила чай, Єгор сидів нерухомо, не обурювався, і рука сама собою лягла хлопцю на плече. Обійняла за шию. І чим більше незнайомка пропалювала мене карими очима, тим ласкавіше я цю шию гладила. Під чорним злим поглядом залізла кінчиками пальців у коротке волосся на потилиці й ніжно подряпала шкіру — вийшло так чуттєво, що навіть у самої мурашки тілом пробігли.

— То якими ти до нас шляхами, Аліно? — запитала гостю тоном господині. — Вирішила за старої пам’яті провідати Єгора? Переконатись, що в нього без тебе все добре? Або, — здогадалася, — швидше все погано?

Гостя не відповіла, але я й сама знала, що маю рацію. Зверхньо їй посміхнулася.

— У нього все просто чудово, я тебе запевняю! То, може, вип’єш чаю, коли вже прийшла? Ми люди гостинні, але затримувати не станемо.