Розділ 29

За тиждень…

— Привіт, Феє!

— Здрастуй, Єгоре.

— Як справи? Спиш?

— Ні, ми на вулиці гуляємо.

— З ким?

— З Амуром, а що?

— Яка вулиця, Феє? Зараз десята година вечора! Тобі спати давно пора! Ти це… дуй давай додому, від пригод подалі!

— Я тільки годину тому з роботи повернулася, довелося йти в магазин. І потім, у дворі ліхтарі горять, а людей мало — хочу подихати свіжим повітрям. Зараз ось дресирую твого звіра, якщо вже тобі не до нього. Запам’ятовуємо прості команди.

— А вдома не можна запам’ятовувати? На балконі дихай повітрям!

— Я у твою кімнату не заходжу, за кого ти мене приймаєш? І припиняй командувати, Беркуте, що за моду взяв? Я не твоя молодша сестричка!

— І дуже шкода, що не моя, мені було б набагато простіше. Я тут лежу в ліжку в готелі, дай, думаю, дізнаюся, як там… як там мій пес поживає, а він гуляє! А я йому не дозволяв!

— А йому паралельно, дозволяв ти чи ні. У нього зараз я за господиню, і він мене слухає.

— Це тому, що мене немає, але скоро буду!

— Ні, це тому, що я його годую, а в тебе там хтось стогне на задньому плані. Ти що, Беркуте… не один?!

— А що?

— А нічого! До побачення!

— Стій, Феє! Це реактивний літак злітав. Я тут науковий канал дивлюся, і зараз ненавмисно гучність увімкнув.

— А я подумала…

— Що ти подумала? Що я з дівчиною, так?

— Це неважливо, у мене сьогодні був важкий день.

— Слухай, ти мені зуби не заговорюй. Бігом дуйте додому!

— Гаразд, не ричи, вже йдемо. Амуре, до мене!

— У під’їзд зайди.

— Зайшли.

— І в ліфт.

— Уже сіли.

— Самі?

— Ні, з полком Ігоря й парочкою сексуальних стриптизерів.

— Скайп увімкни!

— Обійдешся! Мені квартиру відімкнути треба. Ну, бувай?

— Бувай, Фея…

Через два тижні…

— Привіт, Феє!

— О-ой, привіт, Халку! Р-р-р-р… знову гарчатимеш, Чудовисько?

— Наташо, що там за музика грає? Ти де? Ти що, випила?!

— Я? Та з чого ти — гик! — узяв? Звісно, ні-і-і!

— З того, що я раптом знову став Халком!

— Ну, може понюхала мартіні кілька разів. А що, не можна?

— Де ти, Наташо?!

— Гей, що за допити взагалі? Я доросла дівчина і, між іншим, самотня! Де хочу, там і – гик! - сиджу!

— Поки ти сидиш не зрозумій де, Амур залишився вдома один! А він темряви боїться і… Увімкни скайп, зараза, кому сказав!

— Та будь ласка…

Разом зі мною в камеру вліз Костик. Підморгнув п’яно боксерові, обнявши мене за плечі.

— Оу! Привіт, брутале! Який ти солодкий! А в нас вечірка! Не хочеш приєднатися?

— Сховайся, патлатий! Наташо, відсунься від нього, він мене дратує!

— Фу, який ти грубий! Феєчко, поясни своєму Халку, що з твоїми друзями треба бути ввічливим. Я ж до нього по-хорошому, а він обзивається!

Мені стало шкода Костика, і я чмокнула друга в щоку.

— Він не мій, Бубочко. У нього таких, як я, знаєш… кожну ніч нова. І це та-ак прикро…

— Наташко, трясця!

— Ну чого ти кричиш? Тут я! — я відсунула від себе Костика і влізла в об’єктив. Зітхнула, прибравши волосся від обличчя — ще хвилину тому я танцювала й дуже активно, тож не встигла віддихатися.

— Наташко, не зли мене. Де проходить ваша чортова вечірка? Я зараз пришлю таксі. Ти їдеш додому!

— Слухай, Халку, — я підозріло примружила око, але воно раптом заплющилося. Довелося добряче проморгатися, щоб подивитися на хлопця прямо — треба ж, який він, виявляється, симпатичний — Єгорчик. Оченята блакитні, такі гарні! А сам сердитий, ну просто бука! Поцілувати й затискати хочеться, р-р-р-р. — Я тебе розкусила! Ти що, спеціально мені в такий час телефонуєш? Щоби зіпсувати особисте життя?

— Геніально. Сама додумалася?

— А то! Я взагалі дівчина кмітлива.

— Сумніваюся. І сукню поправ, а то з плеча сповзла! Востаннє питаю, де проходить вечірка?

От якби Костик не вліз у нашу розмову, я б сусідові таких гамселиків навісила! Де це в мене сукня сповзла? Зовсім ку-ку?! Це ж виріз «човник»!

— Ми в клубі «Градієнт»! У нашого Фузика сьогодні день народження. Гуляємо! — пояснив Костик і знову пʼяно усміхнувся Халку. — Чуєш, а ти чого такий злий, боксере? — запитав друг, осмілівши від текіли. — Може, тобі велосипед подарувати на сім швидкостей? Я одну екстремальну трасу знаю — приїжджай, покатаємося! — Бубочка підморгнув мені. — Без Феєчки!

У Беркута айфон упав, або він його ледь не зламав, та на секунду хлопець із видимості зник. А вже в наступну мить ми почули його віддалену лайку й обіцянку скрутити Костику тонку шию.

У мене раптово запаморочилося в голові, і музика боляче різнула слух. Я встала з барного стільця, почуваючись недобре.

— Ой! — взялася рукою за груди й скривилася. — Щось мене нудить, хлопчики. Душно тут.

— Наташо, я викликаю таксі, — на екрані мобільного з’явився Єгор і скомандував: — Швидко на вихід! Гей, Костю, чи як там тебе? Щоби доставив її у квартиру, інакше я приїду і з тебе самого велосипед зроблю!

— Та йду я… Тільки не ричи, Чудовисько!

Ще трохи згодом…

— Привіт, Феє!

— Привіт, Єгоре!

— Як справи?

— Нормально. А в тебе? Коли прилітаєш?

— Дивлячись куди. Зараз сиджу в аеропорту Франкфурта, за годину вилітаємо з Артуром в Америку — завтра важлива зустріч у Фріско, обов’язково треба бути.

— Куди?!

— У Сполучені Штати, Булочко. Штат Техас. Там є дорогий готель, кілька разів на рік до нього з’їжджаються серйозні люди зі світу боксу. Мене запросили й нерозумно втратити можливість заявити про себе і про своїх спортсменів. І потім, я хочу знати напевно, з ким буду мати справу найближчим часом. Плюс нам потрібно підписати контракт із юридичною фірмою, яка представлятиме в Штатах наші інтереси.

— Де?.. А-а. Ясно.

— Вибач, Феє, що я сильно напружив тебе із собакою. Не думав, що все так надовго затягнеться, але кинути не можу, від мене залежать люди.

— Та ні, Єгоре, все нормально, мені зовсім не важко. Якби не Амур, я б давно занудьгувала, а так розважаємо одне одного, навчаю його команд. Тепер він знає, де його місце, і як поводитися, коли в будинку гості. Тож ти, коли приїдеш, одразу проси Амура дати лапу й поводитися пристойно.

— У тебе бувають гості? Хто?!

— А в тебе?

— У мене суцільні тренування, Феє, і питання, які я вирішую. Так, бувають гості, але не ті, про яких ти подумала.

— І нічого я не подумала, я й так знаю.

— Що ти знаєш?

— Що ти хлопець здібний, і за бажання знайдеш мову навіть із німкенями.

Ми замовкли.

Я вже пошкодувала про свої слова. Якось вони несподівано ревно прозвучали – навіть для мене. Звісно, я не раз думала, з ким і як Єгор проводить час пізніми вечорами, після того, як телефонував мені. Але одна річ думати, а інша — зізнатися вголос, що мене це хвилює.

— Так, за бажання, Феє, це зовсім не проблема. Якщо воно є — бажання.

— Мені час спати, Єгоре. На добраніч?

— Тільки одне питання.

— Кажи.

— Так ти сумуєш за мною, Наташко? Чи мені здалося?

Запитання було підступне.

— Звичайно, здалося, — гордо пирхнула. — От іще!

— А я за тобою сумую. Снишся. Може, завтра ввімкнеш скайп і поговоримо? Наодинці, ввечері?

Ох, відчуваю, така розмова добром не скінчиться!

— Коли у мене буде вечір, Беркуте, у тебе в Техасі вже буде день і робота. Пам’ятаєш, про що я тебе просила? Коли говорила про табличку на дверях?

— Так, пам’ятаю.

— Залишмо все як є, Єгоре. У нас із тобою якісь дивні стосунки, мені складно в них. Я тебе не розумію.

— Я приїду, і ми в усьому розберемося, Феє, обіцяю! А зараз мені час іти на контроль, щойно оголосили посадку. Ну, бувай?

— Бувай! Щасливо долетіти…