Розділ 14

Єгор

Я ніколи не витрачав багато часу на душ та різного роду збори. Моє життя давно складається з тренувань і змагань, а зараз — роботи зі спортсменами. Обов’язкова пробіжка, іноді басейн та сауна. І знову виснажливі тренування з відновлення власної форми. Бажання тримати тіло в чистоті давно стало звичною процедурою — швидкою та регулярною. Такою ж необхідністю, як дихати, їсти, спати. Жити за установками та розраховувати час із точністю до хвилин, завжди максимально реалізуючи свої сили та можливості.

Не люблю, коли час безцільно витікає крізь пальці. Це життя не таке просте, як здається, щоб його не цінувати. Одного разу воно може просто обірватися — тепер я знаю.

Я прокинувся рівно за півтори години до тренування. Сунув у пральну машину брудний одяг, вигуляв Амура, поснідав на кухні яєчнею із сиром, нагодував пса й пішов у душ.

Моєї сусідки вдома не було — з передпокою зникло взуття та кожушок дівчини, але залишився висіти запах її парфумів — щось м’яке, квіткове та ледве вловиме. Однак не це головне, я просто знав, що вона пішла — порожнеча у квартирі підказала.

Терпіти не можу у своєму домі замкнених дверей. Ніколи не любив. Мені необхідний простір та повітря в будь-якому приміщенні. Однак ось уже четвертий день поспіль я мирився з тим, що в новій квартирі був не єдиним мешканцем, і дотримувався правил.

Мені вже доводилося раніше жити з дівчиною, але навіть на Алінку я не зважав так, як на цю Мегеру — Наталку Феякіну. Ну і прізвище! Та яка вона Фея? Фурія! Шкідлива та капосна! Але ось сміливості та впевненості в собі — впору позаздрити. Хто б міг подумати, що у невисокої і зовсім неспортивної дівчини виявиться такий сталевий характер!

Спочатку я здивувався, а потім і сам не зрозумів, чому вирішив поступитися. Можливо, тому причина поліцейський і договір, а можливо, очі мого пса, коли вона міцно й без страху тримала Амура за нашийник. До неї ще ніхто не зміг змусити мене у формі ультиматуму виконати бодай одну умову. Жодного разу! А зараз, щоб купити Мегері, схожій на рум’яну булочку, чортів торт — я пів міста об’їздив!

Довелося Дениса питати, де в малознайомому місті можна дістати торт «Смачно та дорого». Бракувало ще почути від капосної ​​сусідки звинувачення в жадібності. Вистачило й слів про дилетантство — прибив би!

Але зараз дівчини у квартирі не було, попри ранній ранок та загальні вихідні. Я залишив двері прочиненими, щоб був доступ повітрю, став у ванну, засмикнув шторку й увімкнув душ. Намокнувши під водою як слід, узяв із полиці шампунь і вимив голову.

Природа нагородила мене густим волоссям, тож шампуню не пошкодував. Поки намилював голову, вмивав обличчя та шию, думав про своє. Сьогодні Дениса Склярова чекало контрольне зважування. З моїм підопічним — боксером, якого я взявся готувати до чемпіонату країни, ми переходили з середньої вагової категорії в напівважку, і я збирався змінити йому програму силових тренувань, серйозно посиливши роботу із залізом. Тож подумати цього ранку було про що й над чим.

Змахнувши з обличчя мильну піну, я потягнувся до крана, щоб увімкнути воду в душі, усе ще роздумуючи про необхідний комплекс вправ. Розплющив одне око… друге… Та так і застиг, наче в мій лоб ще раз влетів держак від швабри, на секунду оглушивши.

Мої руки — вони раптом стали синіми. Буквально. Ще хвилину тому виглядали цілком нормально, а тепер до ліктя змінили колір! Ванна піді мною, кахель на стіні, шторка — усе довкола теж було в мильних синіх бризках і патьоках. У якійсь моторошній, ультрамариновій погані! Бодай тебе чорти вхопили!

Я дивився на все це й не міг збагнути, що відбувається? Може, я переплутав флакони й помилково взяв якийсь інший? Чужий?!

Стрімко відсмикнувши шторку, глянув на полицю в шафі, на якій лежало моє приладдя для гоління і стояли шампунь та гель для тіла.

Та ні ж, не помилився, усе моє.

Засмикнувши шторку, увімкнув воду і став рішуче цю погань із себе змивати.

Марно! Фарба лише трохи зблідла, але й не думала сходити зі шкіри, хоч як би я її не відтирав. Тепер навіть пальці на ногах були синього відтінку. Все синє! Я схопив пляшку із шампунем, стиснув, і на мене вилилася темно-синя мильна багнюка, потрапивши на низ живота. Спробувавши її прибрати, я тільки зробив гірше, розмазавши все це паскудство по шкірі.

Лаючись крізь зуби, схопив гель для душу і знову почав себе відмивати. Зробив струмінь сильнішим, а воду більш гарячою… Проте погань тільки спінилася, змішавшись із гелем, а рушник підказав, що все марно.

Твою ж матір!

Я вистрибнув із ванни й кинувся до дзеркала, витираючи волосся і відчайдушно сподіваючись, що зараз побачу своє зображення, і все зникне. Що моя зовнішність буде в повному порядку, як завжди. А це просто… дурниця якась! Та з мене навіть молодші брати не ризикували так кепкувати! Адже не могло ж якесь дівчисько, яке вдвічі мене менше і вдесятеро слабше, на таке зважитися?!

Але ні, нічого не зникло. Погань із пляшки зробила свою справу й перетворила Єгора Беркута на дурня, на якого дітям впору показувати пальцем.

У дзеркалі на мене дивився Аватар. Мегамозок. Чортів супергерой раси Індиго, на якого я став схожим. Світилися лише білки злих очей.

Змогла.

Шторка натягнулася й повільно обірвалася — кільце за кільцем. Зім’ялася в моїй долоні, як і флакон із шампунем. Я раптом все зрозумів. То ось чому моя сусідка вчора за вечерею мені нічого не відповіла, а сьогодні так рано пішла! Вирішила залишити для мене сюрприз?

Ну, стережися, пройдисвітко. Тільки попадись мені! Душу витрясу!

***

Проте, щоби поквитатися з винахідливою та мстивою Мегерою, ще належало до неї дістатися, а ось у спортивний клуб слід було виїхати вже хвилин через п’ять. Контракт я підписав серйозний і свої зобов’язання звик виконувати. Влаштовував мене мій зовнішній вигляд чи ні, а нічого не вдієш, доведеться на якийсь час із ним змиритися.

Як і з тим, що дівчина з вертлявим задом та зеленими очима мене вже тричі зробила! Відьма!

Я увійшов до своєї кімнати, відчинив шафу й натягнув чисті боксери. Слідом футболку, джинси та толстовку. Подумавши, відшукав у рюкзаку і надів в’язану шапку-панчоху, яку зазвичай брав на пробіжку. Здернувши з крісла спортивну сумку, вже в передпокої вліз у куртку, у кросівки, зав’язав шнурки й крізь зуби вилаявся, побачивши свої сині пальці.

Виходячи з квартири, звично почухав Амура по голові, а от у дзеркало дивитися не став — вистачить із мене і зображення у ванній.

На сходовому майданчику було тихо. У цей ранок сусіди ще спали, і я сподівався спуститися вниз ніким не поміченим. Викликав ліфт і з полегшенням видихнув, опинившись у ньому сам. Але помітно підібрався, коли ліфт раптом зупинився поверхом нижче, і до нього увійшли дві напідпитку красуні невизначеного віку, зі слідами бурхливої, безсонної ночі на обличчях і алкоголю в настрої.

Побачивши мене, дівчата й не подумали відвернутися. Втупились у всі очі, весело посміхаючись, наче побачили голого Санту.

— Привіт, синенький! Ух, який гарненький! Дивися, подруго, хлопчик у твоєму смаку! У нього навіть очі сині! Такий лапусик!

— Ох, дорога, нам пощастило!

Я напружився. У чому саме їм пощастило сказати було складно. Буркнув у відповідь аж ніяк не ввічливо:

— Дівчата, стежте за язиком, якщо не хочете неприємностей.

«Дівчатам» було років з тридцять, і неприємностей вони хотіли. Аж очі горіли, дарма що ранок.

— Упс! Вибач, любий, це все мартіні з горілкою та дівич-вечір! Але грим заліковий, і ти сам хлопчик нічого! — оцінила одна.

— Дякую, я старався.

— Мабуть, усе в тебе в житті вдалося, правда?

— Саме так.

— Слухай, щасливчику, а тобі подруга серця випадково не потрібна? Зігріти душевно!

— Чи дві? — підтакнула друга дівчина, й обидві захихотіли. — Такий, як ти, і з двома впорається!

Фантазія в дівчат виявилася хороша, особливо після дівич-вечора. Гаразд, спишемо все на свято. Народ відпочиває, от і дозволяє собі зайвого. Зрештою, вони не винні, що в мене поганий настрій.

Я постарався посміхнутися. Білий хлопець, чорний чи синій — яка різниця! Моя усмішка завжди подобалася жінкам. Сподіваюся, сьогодні вона не схожа на вищир.

— Ні, дівчатка. Я вже живу з однією відьмою — з нею б упоратися. Боюся, що на трьох моїх сил забракне. З прийдешніми!

Дівчата вийшли на першому поверсі, але косилися на мене до останнього — доки не зачинилися двері ліфта. Я натиснув кнопку нульового поверху і спустився в підземний паркінг. Там було тихо і вдалося пройти до своєї машини ніким не поміченим.

Забравшись у салон «Тойоти», я прогрів двигун, вивів позашляховик із гаража та поїхав до клубу. Але цього разу в дорозі думав зовсім не про тренування. В думки міцно засіла світловолоса сусідка — міміка, гострі слова і смішки нахаби. Я їхав, сердився, уявляв, як дістануся до неї… А ось що зроблю потім, коли вона опиниться в моїх руках — придумати не міг.

Як тільки в думках я хапав Мегеру за плечі й відшукував шию… фантазія вела мене кудись не туди, малюючи дивні картини. Замість корчитися в муках, ця фурія починала шумно дихати й — так! — корчитися, але чомусь зовсім від іншого.

Маячня якась! Та звідки вона взагалі взялася в моєму житті! Мені такі дівчата й не подобалися ніколи. Мало того, що ростом не вийшла, так ще й виразка, яких пошукати!

Ні, на рингу із суперником розібратися  — куди простіше. Там усе ясно!

Денис сьогодні приїхав у спортивний клуб раніше. Я ще здалеку помітив його автомобіль на стоянці, а сам хлопець чекав на мене біля входу, розмовляючи з кимось  телефоном. Ми були знайомі з Деном понад три роки, але тренував я його нещодавно, тож ми по-новому звикали один до одного.

Я припаркував машину та вимкнув двигун, але виходити не поспішав — затримався на пару секунд за кермом. Нарешті здернув із сидіння спортивну сумку і грюкнув дверима.

Вийшовши з «Тойоти», втиснув голову в плечі й рішуче попрямував до входу, не дивлячись на всі боки.

— Привіт, Єгоре! — Денис з усмішкою ступив назустріч, простягаючи руку, але раптом завмер, втупившись на мене на всі очі.

— Привіт, Дене.

Уперше в житті мені не хотілося відповідати на потиск рук. Однак я це зробив, і хлопець здивувався ще дужче.

— Беркуте, що з тобою? Ти захворів? — запитав мене з острахом, розглядаючи обличчя й долоню. — Ти якось раптом посинів, брате!

Я передбачав, що сьогодні доведеться витерпіти глузування й питання, аж надто дивно я виглядав, але все одно не втримався від колкості — ненавиджу відчувати себе дурнем!

— А ти знаєш хворобу зі схожими симптомами?

— Я — ні, — легко відповів хлопець.

— От і я ні.

— Стривай… — Денис раптом усміхнувся й попросив. — А ну-но шапку зніми!

Я був вищим за ного, і він змахнув рукою…

— Відвали, Дене!

Але що з цих молодих дурнів узяти? Денис здернув із мене шапку, побачив моє волосся і, звичайно ж, присвиснув:

— Ну, справи… Старий, та воно ж у тебе синє! Усе синє! Це що, новорічний прикол? Чому я не в темі?

Довелося мовчки постояти й почекати, поки друг відсміється. На відміну від підопічного, мені веселитися зовсім не хотілося.

— Який до біса прикол! Швидше, безглуздий розіграш, — рикнув у роздратуванні. — Сусідка по квартирі постаралася — у нас із нею свої рахунки. Підсунула в душ якусь погань замість шампуню — й ось результат. Ця синька нічим не відмивається! Увечері додому повернуся, розберуся з нею. — І не стримався: — Прибити заразу готовий!

Денис із розумінням хитнув головою.

— Це сусідка, яка твоя колишня?.. Ти вибач, Беркут, але я вже чув про швидку допомогу. Ну про те, що колишня тобі з ревнощів у новорічну ніч влаштувала — Владка моїй Янці розповіла. Це, звісно, не моя справа, але я б до такої нізащо не повернувся! Жити ще хочеться!

Так і знав, що чутки про мою нічну пригоду дійшли до клубу. Недарма вчора всі навколо косо витріщалися. Правда, питати що до чого, ніхто не ризикнув, а ось за спиною язики явно від душі почухали.

— Та не колишня вона мені! У тому то й річ, що теперішня! Сказав же — сусідка!

Але, схоже, Денис не повірив. Та й байдуже. Я не звик давати звіт про своє життя будь-кому.

— А навіщо тоді дівчат до себе потяг, якщо живеш с сусідкою? — запитав Скляров із посмішкою. Щоправда, з поважною.

Я здивувався. Кинувши важкий погляд на хлопця, відібрав у нього шапку й натягнув на голову:

— А куди мені їх? Не в під’їзді ж затискатись. У машині тісно, ​​я комфорт люблю, а ось тинятися чужими квартирами — не дуже. Мій будинок буде готовий не раніше, ніж за пару місяців, там із Мегерою й роз’їдемося.

Денис виразно дивився на мене, і я дозволив:

— Ну, кажи вже, Дене, не тягни кота за причандали, якщо вже не йметься! І так нерви сьогодні ні до біса!

Хлопець кивнув.

— Єгоре, ти спортсмен відомий, і зрозуміло, що наші дівчата з клубу збожеволіли. У них майже все особисте життя проходить в клубі, а тут ти — вважай, легенда! Лерка з Владою моїй Янці тепер проходу не дають. Собачаться між собою. Слухай, може, подумаєш над тим, щоби пошукати комфорт на стороні? Баби — вони ж злопам’ятні. Вчорашня байка про швидку та санітарів мені зовсім не сподобалася.

То була моя помилка, і я сам це знав. Зірвався після того, як Алінка залишила повідомлення та намагалася подзвонити. Знову захотів собі довести, тільки ось що? Що я її забув?

Щоразу хотілося одного — отримати своє та швидко все закінчити.

— Так вони самі лізуть. Чи я їх спеціально знімаю, Дене? Мені ніколи цим займатися. А якщо розважитись хочеться, то мені не шкода — якщо вони не проти. З повіями не зв’язуюся, а дівчат не ображаю. Ось чого не було, того не було. Я їм нічого не обіцяв, вони собі самі все вигадують. Тому й собачаться.

Я несподівано підморгнув Денису, і він розтягнув усмішку ширше.

Денис був лише на пару років мене молодший, тож знайти спільну мову нам проблеми не склало. І все ж таки було дещо між нами, що створювало дистанцію. І досі ця дистанція нам обом йшла лише на користь.

Я вклав у нього гроші, й чималі. Вже рік, як під моєю опікою перебували троє боксерів, і двох я збирався перевезти до міста найближчим часом. А отже, попереду чекала велика й серйозна робота — для моєї команди та мене все тільки починалося.

— Гаразд, Дене, йдемо, — я зійшов із місця й покликав хлопця за собою, — час у зал. Зрештою, синій я чи зелений — справа десята. Просто вдай, що все окей і постарайся не іржати. Хто знає, скільки це паскудство протримається. Не ховатися ж мені вічно під шапкою!

Але Денис мене зупинив. Впіймав за лікоть біля самих дверей клубу і діловито глянув на годинник. Коли я обернувся, знаком попросив секунду часу й відійшов, набираючи в телефоні номер абонента.

Я приречено зітхнув і зайшов у приміщення.

— Єгоре, я щойно зателефонував в один салон, — повідомив Ден, коли повернувся, — там працює перукарем приголомшлива дівчина — руки просто золоті! Нам пощастило, адміністратор сказала, що вона якраз на роботі, а це — як постріл у десятку, добрий знак! Зазвичай до неї не потрапити, але я домовився — зараз нам, як виняток, організують зустріч. Обійдеться все недешево, але ризикнути варто!

— І що це означає? — я напружився.

— Це означає, що вдача тебе любить! Якщо вже вона з твоїм волоссям не впорається, значить ніхто! А ще плітки тобі ні до чого – вистачить й швидкої! Колір згодом змиється, а ось пам’ять залишиться. Будуть потім язиками тріпати прізвище Беркута усі, кому не ліньки. Ще й на камеру знімуть! Ні, Єгоре, поїхали! Треба цю проблему вирішити просто зараз!

Уже коли від’їхали з Денисом у його машині з парковки, він попередив:

— Щоправда, врахуй, що дівчина з характером. Зараз їй скасують клієнта, тож доведеться Феєчці бонусом купити коробку найкращих цукерок та квіти. Вона страшенна ласунка!

— Кому?! — мене немов в крижану воду занурили. Миттєво згадалася сусідка та її слова, коли вона вперше увійшла до квартири. — Якій ще Феєчці?!

Але хлопець заспокоїв.

— Та не бери в голову, Єгоре. Ну, називають її так. Кажу ж, вона чудовий перукар, справжня чарівниця! Я в неї вже п’ять років стрижуся. І дивися, не здумай до неї підкочувати, вона цього не любить!

Ні, це не можливо. Я, напевно, помиляюся. Здається ж. Та звідки Мегері тут узятися?

— Не питання. Якщо вона змиє з мого волосся та обличчя цей непотріб, то я їй навіть два букети подарую! А фей я терпіти не можу!

І я так вважав, коли входив у модний салон «Бомонд» із коробкою цукерок під пахвою й букетом персикових троянд у руках, продовжуючи заздалегідь вернути ніс від незнайомки, з якою мав зустрітися. Але варто було побачити в холі своє відбиття на весь зріст, як я погодився з Денисом. Мабуть, він має рацію: тільки справжній Феї й під силу повернути мені вигляд нормальної людини.

Я повернувся до друга і спитав:

— Слухай, Дене, а як її хоч звуть?