Глава 6

Аліна

— Допомогти з вибором спорядження? — неочікувано звертається до мене інструктор і дивиться так проникливо, наче від моєї позитивної відповіді залежить розмір його чайових.

Уже кілька хвилин я тут, і він не сказав ані слова жодній іншій жінці, хоч ті влаштували конкурс «хто більше виставить груди». Добрий знак. Значить, я ще не зовсім розучилася фліртувати. І виглядаю непогано, змогла справити на нього враження.

— М-м… Можливо, лижі Fischer... — пробую сказати щось розумне, але коли нарешті зустрічаюся з ним поглядом, усередині щось стискається. Він не усміхається, але від цього ще цікавіше. У мене перехоплює подих, а долоні видають нерви — горять, ніби я щойно тримала не рукавички, а розпечене залізо.

Діана мала рацію. У ньому є щось, що лякає. І справа не лише в глибокому пронизливому погляді, темному, як тала крига навесні і суворій зморшці між бровами. А в тому, як він дивиться — ніби бачить тебе наскрізь. Не просто оцінює — роздягає до спіднього.

Я ковтаю слину й ще кілька секунд мовчки вивчаю виразне підборіддя, чіткі вилиці, прямий ніс, тверду лінію губ. Лише скуйовджене вітром волосся трохи пом’якшує образ. Але навіть воно не приховує: переді мною зовсім не типовий чоловік.

— Ти впевнена? Це нудно, — його голос низький, з хрипотою, обволікає, мов шерстяний плед у мороз. — Лижі для «хороших дівчат». Варто спробувати щось цікавіше.

Все. Мені цей інструктор уже не подобається. Від таких краще триматися подалі. Але тут не втечеш — гори навколо, а канатка, як доля, завжди веде вниз або вгору, але не вбік.

— Саме з таких я і є, — відказую рівно, намагаючись триматися незворушно.

— Дуже сумніваюся, — на мить, менше ніж на секунду, його погляд ковзає по мені, наче прицінюючись.

— Ти інструктор чи психолог? — кидаю з усмішкою, яка мала б бути зухвалою, але, схоже, видає моє легке хвилювання.

Я намагаюся втримати рівновагу в цій імпровізованій грі — ніби ми граємо в шахи, де кожен хід може коштувати позиції.

Він нічого не відповідає, лише стискає губи так щільно, що по обличчю пробігає ледь помітна тінь зосередженості чи стриманої емоції. Крадькома поглядаю в його бік, ретельно зберігаючи маску байдужості. Та час від часу дозволяю собі ледь помітну посмішку, спостерігаючи, як він демонструє новачкам, як правильно застібати кріплення.

Кілька крапель розталого снігу скочуються йому за комір, повільно стікають по шиї. Шкіра засмагла, тепла на вигляд, контрастує з білою термофутболкою.

Чорт забирай, це майже абсурдно — але моє тіло реагує на його близькість сильніше, ніж я би хотіла. Я … заінтригована. Його манерою тримати дистанцію й тією небезпечною енергією, яку він випромінює.

Його очі темнішають, набуваючи химерного сталево-сріблястого відтінку — погляд пронизує, наче холодний гірський вітер.

Ну що ж, трохи флірту ще нікому не завадило. Чи варто пробуджувати в собі «погану дівчинку»? Питання риторичне. У відпустці дозволено трохи більше, ніж зазвичай. Ще кілька днів — і я знову стану тією самою «залізною леді», яку бояться і поважають. А поки… може, трохи пустощів?

— Якщо я втрачу рівновагу на цьому схилі, ти мене зловиш? — запитую з посмішкою. Цей жарт здався мені досить дотепним. Я навіть захихотіла, але вийшло трохи нервово.

— Ти звикла тримати все під контролем, так? — каже раптом, нахиляючись ближче. Він тримає в руках лижні палиці. Він такий високий, що нависає наді мною, наче скеля.

— Що ти маєш на увазі? — вирівнюю спину, насторожено зиркаючи на нього.

— Просто цікаво, коли востаннє ти дозволяла собі відпустити контроль, — його голос спокійний, без насмішки, але з таким тиском, що всередині все стискається.

— Розслабся, мала. Мене не вражають дешеві трюки, — кидає він з крижаної висоти своєї впевненості… і раптом просто відвертається. Ніби мене більше не існує. Ніби я — порожнє місце. Порожнє, нецікаве місце серед засніжених вершин.

І це вже схоже на образу. Він чітко дає зрозуміти: не бачить у мені жінки. Просто хоче проучити, мовляв, не висовуйся. Щось клацнуло всередині — гірко, образливо, несподівано боляче.

Він розвертається й іде геть і через хвилину забуває про моє існування. А я, наче підліток, крадькома стежу за ним: він безтурботно усміхається іншим жінкам, фліртує, заграє, дарує увагу так легко, ніби роздає подарунку на дитячому святі.

Раптом мене накриває хвиля злості. Я рвучко повертаюся і йду до найближчого столика біля вікна. За шибкою — хурделиця й мерехтіння гірських вогнів. Голова паморочиться, тіло наче налилося свинцем.

— Богдане, я пішов. Зміна скінчилася, — чую його голос, глухо, як крізь сніг. Позаду — важкі, впевнені кроки. Я стискаю край стола, ніби це єдине, що тримає мене на місці. Я не хочу, щоб він підходив. Хай тільки пройде повз…

— Принести чогось гаряченького? — голос звучить занадто близько.

— Смоли собі гаряченької налий, — відповідаю я, сама не вірячи, що ці слова злетіли з моїх вуст. Це не я. Це нестримна, хмільна версія мене. Справжня Аліна Ткач не підпустила б цього нахабу навіть на метр.

Я не встигаю навіть пискнути, як він опиняється поруч. Його руки впевнено охоплюють мою талію. Моє тіло притискається до нього — щільно, майже боляче. Я відчуваю його твердий, збуджений пах. Це — порушення особистих кордонів. Я — гостя готелю, він — працівник. Одне моє слово — і його звільнять.

Але замість протесту, я застигаю. Його гаряче дихання обпікає мені потилицю, а потім — шию. Його дотики — власницькі, нахабні, майже тваринні. Наче я вже належу йому. Наче він має на мене право.

Я вдихаю запах його шкіри, парфуму, дихання. М’ята, морозна свіжість, тютюновий дим і щось терпке, схоже на кальян. Усе це змішане з мускусною, надто живою нотою. Легені стискаються від гострого кисневого голоду.

— Що ти робиш… забери руки, — шиплю крізь стиснуті зуби. Але вирватися не вдається. Тіло — наче ватяне, слабке, хоча напружене до межі. Я у пастці.

— Тсс, не репетуй, — шепоче він. — Розслабся, — його голос обволікає, дихає просто в вухо. Я мимоволі схиляю голову вбік, і тут… його губи ледь не торкаються шиї. Я втрачаю орієнтири, потрапляю у його полон.

— Тобі не треба показувати мені свою незалежність, — його голос низький, майже гіпнотичний. Його руки обхоплюють мої плечі — сильні, гарячі. Я не встигаю збагнути, коли вони опиняються нижче, на спині, м’яко, але впевнено натискаючи на чутливі точки вздовж хребта.

Щось клацає всередині. Ніби хтось натиснув невидиму кнопку — і кров миттєво приливає донизу живота. Непрохані хвилі тепла пульсують між стегнами, викликаючи в мені лякливу реакцію, яку я не замовляла. Тіло жадає продовження, тоді як розум репетує, пручається, чинить опір.

— Відпусти мене. Негайно, — голос мій тремтить, і звучить не надто переконливо.

— Ти цього хочеш, — його долоня ковзає донизу, зупиняється на животі, легким натиском притискається донизу.

— Ти божевільний… Я нічого не хочу!

— Дозволь собі розслабитись, крихітко. Ти це заслужила. Трохи задоволення ще нікому не завадило. Ніхто не дізнається, — шепоче він, і його слова — отрута.

Його губи торкаються мочки мого вуха, ніби ставлять підпис під тим, що відбувається. І це остання крапля. Серце б'ється в грудях, як навіжене. Мені вдається зібрати залишки волі й вирватися з його хватки. Відштовхую його з усієї сили, задихана, приголомшена.

Що це, чорт забирай, було?

Дивлюся, як він слухняно іде геть, мов нічого й не сталося. А я… я досі не можу перевести подих. Очі проводжають його, вбираючи, карбуючи образ: широкі плечі, рельєфну спину й сідниці.

Чорт. Чорт, чорт, чорт. Тримай себе в руках, Аліно.

Я бачила таких не раз — у клубах, барах, на вечірках, де шампанське ллється рікою, а посмішки здаються частиною дрес-коду. Занадто красивий, занадто впевнений, із тим поглядом, що говорить без слів: «Я знаю, що ти мене хочеш».

У звичайному житті я б і на хвилину не уявила себе поряд із кимось подібним. Але це — не звичне життя. Це відпустка. Ми ніколи більше не перетнемося за межами цього готелю.

Чи можу я бодай раз відпустити принципи, контроль, свою звичну холодну логіку? Дозволити собі трохи шаленого задоволення — із цим зухвалим, небезпечним альфа-самцем, який одним поглядом пробив мою броню?

Чи зважусь ризикнути… заради чистого, дикого, майже забороненого задоволення?