Глава1

– Ми вам зателефонуємо, – сухо обриваю я. З відвертим роздратуванням зиркаю на годинник. Пан Долженко квапливо схоплюється з крісла, за ним — його невелика команда: гламурна секретарка та не надто привабливий бородатий юрист. Я теж повільно підводжусь, аби, як вимагає діловий етикет, обмінятись рукостисканнями з тим, хто з’явився в моєму офісі з надією стати партнером, натомість провалився по всім пунктах.

– Неприємний тип, – вголос озвучує мої думки Влад, коли незадоволений Долженко покинув мій кабінет. – А от секретарка нічого так. Ти їй сподобався, Тимофію, – додає він з лукавою усмішкою.

– Що робити з протоколом? – запитує Марина, трохи насупившись.

Я криво усміхаюсь, ковзаючи поглядом по її точеній фігурі, запакованій у класичний офісний костюм.

– Відправ у смітник, – кидаю сухо. – Годину втратили в нікуди, – додаю, потираючи скроні, що пульсують. Триденна конференція вижала з мене все до останньої краплі. Ще пару місяців у такому скаженому темпі – і я себе загоню остаточно.

Марина цокає каблуками і покидає переговорну залу, залишаючи мене наодинці з Савенком. Провівши її поглядом, затриманим на ритмічній, апетитній ході, Влад усміхається хитро, майже хижо.

– До справи, – нагадую я сластолюбцю. Вираз обличчя Влада змінюється миттєво.

Безтурботний приятель зникає, на його місці з’являється один із найкращих бізнес-аналітиків у країні.

До речі, колись він працював на Дарину Охрименко. Як, власне, і майже весь колишній управлінський склад «Yaros Group».

Якщо розібратися, я, мабуть, маю бути їй вдячний. Не було б тієї Дарини і її зміїного характеру — досі, можливо, сидів би у своєму маленькому офісі у Харкові, оформлював ТТН-ки на плитку для місцевих ЖКГ, живив би чужі амбіції й боявся зробити серйозний крок. Але одного разу ми зустрілись. Вона виступала на панельній дискусії на виставці будівельних матеріалів — блискуча, нахабна, самовпевнена. Говорила про тенденції ринку, інноваційні технології в комерційному будівництві, сипала цифрами і фактами так легко, ніби читала меню в ресторані.

Я запізнився на її виступ хвилин на двадцять — затримався в заторі. Коли тихо увійшов у зал і намагався пройти до вільного місця, вона зупинилась на півслові, глянула прямо на мене і, не змінюючи тону, сказала:

– Деякі забудовники, очевидно, вважають, що пунктуальність – це зайва розкіш. Але, на щастя, сучасні умови на ринку вчать нас працювати навіть в недосконалих умовах. Продовжимо.

Публіка засміялася. Я — ні. І саме тоді я вирішив, що вона більше ніколи не буде дивитися на мене зверху вниз.

– До справи, то до справи, – зосереджено говорить Влад. Вмикає робочий планшет, підсуває до мене теку з документами. – Тут копії установчих документів двох компаній. Я провів попередні переговори, як ти і просив. Перед тим як виходити на керівництво, мій відділ провів маркетинговий аналіз і економічні розрахунки.

– Давай ближче до суті, Владе, – роздратовано перебиваю я цього зануду. – Просто скажи, з ким вигідніше заходити на український ринок і почнемо обробляти цих самогубців.

– "Monolit House Group", – чітко й без зволікань відповідає він.

– Звучить солідно, – мимоволі озвучую перше, що спадає на думку.

– Але не так круто, як Yaros Group, – дозволяє собі усміхнутися Влад, на мить відходячи від формального тону. – І, до речі, сильно напружуватись не доведеться. У «"Monolit House Group"» зараз нестабільний період — бізнес буксує, деякі напрямки провисають, але все ще тримається на плаву. З плюсів: хороша репутація, широка база клієнтів, чітка спеціалізація й покриття по всій Центральній Україні.

– Вже цікавіше, – киваю, ковзаючи поглядом по графіках у планшеті.

– Мало того, – додає Влад, – голова наглядової ради вже попередньо дав згоду на злиття. Їм потрібні великі гроші. У них їх немає, а в нас – є.

– Ну? – хмуро кидаю, потираючи підборіддя, вкрите дводенною щетиною. – Відчуваю підставу. Коли ти так солодко починаєш, у кінці завжди з’являється якась задачка із зірочкою.

– Так, і, треба визнати, досить симпатична задачка, – з багатозначною посмішкою кидає Влад.

– Інтриги — не твій стиль, Савенко. Ближче до суті, – огризаюсь. Терпіти не можу, коли він починає ходити колами. Я не спав уже більше доби, а він тут вирішив включити клоуна.

– Як скажеш, бос, – знову хмикає. Коли я встиг так його розпустити? Пора, схоже, вводити новий протокол субординації.

– Коротко, як ти любиш. Неофіційні переговори я вів із Сергієм Корнієнком, одним із засновників компанії. Серйозний чоловік уже у віці, тобто на ринку не перший десяток років. Розуміється на справі, мислить стратегічно.

Компанія планує запуск нового напряму — будівництво готелів на Поліссі, частково Карпати. Я переглянув бізнес-план, рентабельність — хороша, концепція цікава, підхід сучасний. Усе виглядає перспективно.

– Але? – повторюю з нетерпінням.

– У Корнієнка є кілька умов.

– Умови? Вони взагалі розуміють, з ким матимуть справу? – піднімаю брову, посміхаючись насмішкувато.

– Та прекрасно розуміють, Тимофію, але, як і всі, хочуть отримати від процесу не лише результат, а й задоволення, – хрипко засміявся Влад.